Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з війська, здичавілих лісовиків, міських пахолків або пройдисвітів, переслідуваних законом. Вони під панським прапором сподівалися знайти притулок, та ще й здобиччю поживитися. У залізних руках пана Кміцица зробилися з них сміливі жовніри, відважні аж до безумства, і якби сам пан Анджей був статечною людиною, могли Речі Посполитій ще добряче прислужитися. Але пан Кміциц був схильний до сваволі, душа в ньому кипіла безперервно. Врешті, звідки ж він мав брати провіант, зброю і коней, якщо як доброволець, навіть без відповідних грамот, не міг від державного скарбу жодної допомоги сподіватися. Тому брав усе силоміць, як у ворога, так і в своїх. Опору не терпів і навіть за найменше карав суворо.

      У постійних переїздах, бійках і нападах пан Анджей здичавів, призвичаївся проливати кров так, що ніщо не могло зворушити його загалом добре серце. Він полюбив людей, готових на все і невгамовних. Його ім’я незабаром стало зловісно відомим. Менші ворожі загони не наважувалися висовуватися з міст і таборів у тих місцях, в яких цей страхітливий партизан нишпорив. Але і місцеві громадяни, постраждалі від війни, боялися його людей не набагато менше, ніж супостата. Особливо, якщо око пана Кміцицa особисто не спочивало на них, де командували його офіцери Кокосінський, Углік, Кульвець, Зенд, а ще гірше найдикіший і найжорстокіший, високого походження пан Раницький. Там важко було з’ясувати: захисники вони чи нападники? Пан Анджей карав часом і своїх людей, коли йому не до шмиги прийшлися, немилосердно. Але частіше ставав на їхній бік, не турбуючись ні про закон, ні про сльози, ні про людські життя.

      Таким було військо пана Кміцица.

      Компанійці, крім пана Рекуця, на котрому невинної крові не було, підбурювали свого молодого ватажка, аби щораз більше волі своїй буйній природі давав.

      Тепер саме забрав він свою голоту з Упіти, щоб її в Кейдани відіслати. Коли ж вони затрималися перед садибою у Водоктaх, панна Олександра доброго страху набралася, побачивши юрбу через вікно, на гайдамак схожу. Кожен був інакше озброєний: одні в шоломах, здобутих у ворога, другі в козацьких шапках, у папахах, капелюхах, треті у вицвілих ферейзах20, четверті в кожухах, з мушкетами, списами, луками та бердишами, на худих, почорнілих конях, одягнені у польські жупани, московський, турецький одяг. Заспокоїлася Олюнька лише тоді, коли пан Анджей, весь квітучий і веселий, як завжди, зайшов у кімнату й одразу з непомірною жвавістю до рук її припав.

      Дівчина, хоча попередньо й вирішила прийняти його серйозно і холодно, однак не могла перебороти радість, яку спричинило прибуття нареченого. Можливо, й хитрість панночки відіграла в цьому певну роль, бо треба було розповісти панові Анджею про вигнання за двері його компанії, тож хотіла його спочатку чарами дівочими узяти. А що прибулець вітав господиню щиро, проявляючи таке палке кохання, то рештки образи розтанули, як сніг від вогню.

      «Він кохає мене! Немає жодних сумнівів!» – думала юнка.

      А він промовляв:

      – Як я СКАЧАТЬ