Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ стиснутими губами та насупленими бровами, він стежив за нею очима.

      Раптом дівчина зупинилася перед відвідувачем.

      – Чий ти є?

      – Білевичiв. Я ж із Водоктів, а не з Любича.

      – Більше не повертайтеся до Любича… Залишайтеся тут. Тепер наказую тобі розповідати все, що знаєш!

      Чоловік, як стояв на порозі, так і впав на коліна.

      – Панно моя люба, я й не хочу туди повертатися, бо там судний день… Це, господине, розбійники та гультяї, там ні день, ні година не можуть бути певними.

      Білевичівнa завертілася на місці, ніби в неї стріла влучила. Вона дуже зблідла, але спитала спокійно:

      – Чи правда те, що вони стріляли в залі в портрети?

      – Як не стріляли! І дівок тягали по покоях, і щодня одна і та ж розпуста. У селі плач, на вулиці Содом і Гоморра! Воли ідуть на стіл, барани на стіл!.. Люди налякані… Стаєнного вчора невинно розчленили.

      – Стаєнного розчленили?..

      – Аякже! А найгіршу дівчатам кривду чинять. Вже їм дворових бракує, то по селі хапають…

      Знову запанувала тиша. Гарячий рум’янець виступив на обличчі панночки і не зникав більше.

      – Коли вони очікують вас назад?..

      – Вони, панно, не знають, я лише чув, як вони балакали між собою, що завтра всій компанії треба в Упіту вирушати. Наказали, щоб коні були готові. Вони планують сюди заїхати, щоб людей просити і пороху, бо може там знадобитися.

      – Планують сюди заїхати?.. Це добре. А тепер іди, Знікісе, на кухню. Ти до Любича не повертаєшся.

      – Дай вам, Боже, здоров’я та щастя!..

      Панна Олександра знала, чого хоче, але також знала, як треба вчинити.

      Наступного дня була неділя. Вранці, ще до того, як жінки з Водоктів подалися до костелу, прибули панове Кокосінський, Углік, Кульвець-Гіпокентавр, Раницький, Рекуць і Зенд, а за ними лубицька челядь, озброєна і на конях, вони вирішили іти на допомогу пану Кміцицу в Упіту.

      Господиня вийшла до них спокійна й урівноважена, зовсім інша, ніж та, котра зустріла гостей минулого разу, кілька днів тому. Ледь помітно кивнула головою у відповідь на поклони прибульців, але вони думали, що це через відсутність пана Кміцицa панночка так поводиться обережно, і тому нічого не зауважили.

      Уперед виступив пан Яромир Кокосінський, сміливіший, ніж того разу, і сказав:

      – Ясновельможна панно лісничівна, добродійкo! Ми тут дорогою до Упіти вступили, щоб панні добродійці до ніг упасти та милості просити: пороху, рушниць і щоб людей трохи своїх на конях дати і з нами відпустити. Ми візьмемо приступом Упіту і личакам трохи крівці пустимо.

      – Я здивована, – сказала на те Білевичівнa, – що ви в Упіту подалися, коли я своїми вухами чула, як вам пан Анджей наказав сидіти тихо в Любичі. Мені здавалося, що він має наказувати, а ви, панове, слухатися.

      Кавалери, почувши ці слова, здивовано перезирнулися. Зенд скривив губи, ніби готувався по-пташиному свиснути, пан Кокосінський узявся чухати широкою долонею свою потилицю.

      – От тобі й на! – зронив він. – Хтось міг би подумати, що ви до вояків пана СКАЧАТЬ