Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

      – І правда! – зауважив пан Кокосінський, прикриваючи очі рукою.

      – Воістину! – прицмокнув пан Углік. – Бо тут так темно, що я нічого не зміг розібрати.

      – Цікаво, що вони тут роблять?

      – Може, на танці приходять.

      – Зачекайте, я спитаю! – застеріг пан Кокосінський.

      І, вже голосніше, запитав:

      – Гожі жіночки, а що ви там зачаїлися біля грубки?

      – Ноги гріємо! – відповіли тоненькі голосочки.

      Тож гульвіси повставали та підійшли до вогню. Там сиділи на довгій лаві з десяток жіночок, молодих і старих, котрі тримали босі ноги на колоді, що лежала ближче до вогню. З іншого боку колоди сушилося намокле від снігу взуття.

      – Що, молодички, ноги грієте? – поцікавився пан Кокосінський.

      – Бо змерзли.

      – Дуже зграбні ніжки! – пропищав пан Рекуць, нахиляючись до колоди.

      – Гей! Відчепіться від нас! – гукнула одна зі шляхтянок.

      – Я був би радий причепитися, а не відчепитися, бо я знаю один спосіб, кращий, ніж багаття, щоб погріти замерзлі ніжки. І цей спосіб полягає ось у чому: треба потанцювати завзято і мороз піде геть!

      – Якщо танцювати, то танцювати! – оголосив пан Углік. – Не треба нам скрипки, чи басетлі19, бо я буду грати на чекані.

      І він витягнув із шкіряного чохла, що висів біля шаблі, свій неодмінний інструмент, і взявся грати, а парубки посунули грайливо до дівчат і давай їх стягувати з лави. Ті пробували боронитися, але більше криками, ніж руками, бо насправді не дуже були й проти. Може, й шляхта розійшлася б, своєю чергою, бо проти танців у неділю, після меси і причастя ніхто б насправді не протестував, але репутація «компанії» була вже занадто добре відома у Волмонтовичах, тому гігант Юзва Бутрим, той, котрий не мав однієї ноги, перший зіп’явся з лавки і підійшов до пана Кульвеця-Гіпокентавра, схопив його за груди, зупинив і сказав похмуро:

      – Якщо вже так захотілося потанцювати, то, може, зі мною?

      Очі пана Кульвеця-Гіпокентавра звузилися, а вуса грізно заворушилися.

      – Я віддаю перевагу дівчатам, – відрубав він, – а з вами хіба пізніше…

      Відтак до них підбіг пан Раницький, з обличчям, поцяткованим плямами, бо вже відчув бійку.

      – А це ще хто такий? – спитав він, хапаючись за шаблю. Пан Углік перестав грати, а пан Кокосінський зарепетував:

      – Гей, товариші! Всі разом! Разом!

      Але за Юзвою кинулися Бутрими, кремезні дідугани і юнаки велетенські. Вони також стали гуртуватися, бурмочучи собі, як ведмеді.

      – Чого хочете? Пригод шукаєте? – поцікавився пан Кокосінський.

      – Ат! Про що говорити! Пішли геть! – зронив флегматично Юзва.

      На це пан Раніцький, котрому кортіло не гаяти час без бійки, вдарив Юзву руків’ям у груди, аж луна пройшла по всій кімнаті, СКАЧАТЬ