Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

      – Не кажіть мені про відмову, бо я можу сказитися! Рятуйте ж мене, янголи! Якщо не захочете мене добровільно, то я вас і так візьму, хоч би тут уся голота із закутків, хоч би й самі Радзивілли, сам король і вся нечиста сила рогами підступи захищали, хоч би я мав душу чортові продати…

      – Не накликайте злих духів, бо ще вас почують! – застерегла Олюнька, простягаючи вперед руки.

      – Чого ж ви від мене хочете?

      – Бути порядним!..

      Замовкли обоє та запанувала тиша. Було чутно лише сапання пана Анджея. Останні слова Олюньки пробили однак броню, що вкривала його совість. Парубок почувався приниженим. Не знав, що й сказати, як захищатися. Тому почав ходити широкими кроками по кімнаті. Юнка ж сиділа непорушно. Зависла над ними незгода, роз’ятрений біль і печаль. І так їм було разом важко, і довга мовчанка ставала щораз нестерпнішою.

      – Будьте здорова! – вимовив раптом пан Кміциц.

      – Їдьте, пане, і хай вас Бог напоумить на що інакше! – і собі сказала Олюнька.

      – Я поїду! Гіркий мені був ваш трунок, гіркий хліб! Жовчю й оцтом мене тут напоїли!

      – А ви вважаєте, що мене напоїли солодким? – зронила панночка голосом, в якому тремтіли сльози.

      – Будьте здорова!

      – Будьте здоровий…

      Пан Анджей підійшов до дверей, несподівано обернувся і підбіг до господині, схопив її за обидві руки:

      – Рани Христові! То ви хочете, щоб я трупом у дорозі з коня впав?

      Тоді Олюнька вибухнула плачем. Парубок обійняв її і довго тримав в обіймах, повторюючи крізь зціплені зуби:

      – Бийте мене, хто в Бога вірить! Бийте, не жалійте!

      Наприкінці гість таки вибухнув:

      – Не плачте, Олюнько! Заради Бога, не плачте! У чому я завинив? Зроблю все, що забажаєте. Цих я повиганяю. В Упіті все залагоджу. Буду жити інакше. Бо вас кохаю. Заради Бога! Серце моє розіб’ється. Зроблю все, тільки не плачте. І кохайте мене хоч трішечки.

      Так він її заспокоював і пестив. Вона нарешті виплакалася і сказала:

      – Їдьте вже, пане. Бог згоду між нами зробить. Я не маю образи, один лише біль у серці.

      Місяць викотився вже високо над білими полями, коли пан Кміциц рушив назад до Любичa, а за ним подалися й жовніри, розтягнувшись вужем на широкій дорозі. Їхали не через Волмонтовичі, а коротшою дорогою, бо скував мороз болота і можна було ними проїздити безпечно.

      Вахмістр Сорока наблизився до пана Анджея.

      – Пане ротмістре, – поцікавився він, – а де нам зупинитися в Любичі?

      – Відійди від мене! – відрубав пан Кміциц.

      Він їхав попереду, нічого нікому не кажучи. У серці молодика нуртувала печаль, часом гнів, але насамперед злість на самого себе. Це була перша ніч у його житті, в якій робив іспит совісті і ця інформація його обтяжувала гірше за найважчий панцер. Ось приїхав у цей край СКАЧАТЬ