1918. Місто надій. Максим Бутченко

Чтение книги онлайн.

      – Стривай! Як я міг забути! – голосно сказав сам до себе командир червоних козаків Примаков.

      Він різко розвернувся і попрямував вулицею до знайомої адреси. Кілька хвилин – і він знайшов потрібний під’їзд, знайшов відомі йому двері, постукав. Ніхто не відчиняв, тож він узявся стукати наполегливіше. Зрештою замок зойкнув залізом, ключ кілька разів прокрутився, і перед Примаковим постала Ганна Дмитрівна Вітко.

      – Ганночко! – вигукнув Примаков і здивовано подивився на жінку, наче бачив її вперше.

      – Боже ти мій, Віктор Сергійович! Як так? Як ти сюди прибув? Що привело? – затараторила Ганна Дмитрівна, стоячи на порозі. А придивившись пильніше, замовкла – на шинелі гостя був прикріплений невеличкий червоний бант.

      – Та от… Був поруч. Згадав тебе, – трохи сором’язливо відповів Примаков.

      – О, так… Так, – протягнула жінка.

      – Можна увійти? – спитав Віктор Сергійович і широко всміхнувся.

      Він нависав над низенькою Ганною Дмитрівною, готовий притиснути її всім тілом або прикрити, якщо на це буде воля долі. Але жінка вагалася: червона стрічка збила її з пантелику, вона нервувала, адже в квартирі було двоє хворих, матінка та Морозов. Не дай Боже, більшовики викриють пораненого офіцера Республіки – що тоді з ним зроблять?

      – То як, можна? Я тобі незручностей не спричиню, – розірвав мовчання Примаков.

      – Е-е-е, гаразд, проходь, тільки мати дуже хвора, тому благаю, ненадовго, – невпевнено відповіла Ганна Дмитрівна і впустила гостя.

      Через деякий час вони вже пили чай за широким столом. На столі стояло блюдце з акуратно розкладеним печивом, поруч чайник та двоє горнят. Теплий, приємний аромат оселі накрив Примакова, проліз у пори його шкіри, навіть трохи вирівняв спину, обтяжену життєвими труднощами. Йому полегшало.

      – Як живеш? Ну, розповідай. Так давно тебе не бачив! Скільки – років десять-дванадцять? – Примаков, знявши шинель, сидів у військовому френчі й потягував гарячий напій.

      Ганна Дмитрівна всілася навпроти нього. Вона поклала на стіл свої худі руки з тонкими тендітними пальчиками, наче притискала до поверхні невидиму фотокартку. Трошки бліда, трошки худа, трошки сумна… У ній так часто відблискували ці «трошки», що ніхто, навіть сама вона, не взявся б стверджувати, чого ж саме в них було більше.

      – Я, Вітюню, живу, як Бог наказує – не в скупості, але й не у марнотратстві. Так воно якось вийшло, що я не прагнула ані багатства, ані світських розваг.

      – Пам’ятаю, пам’ятаю. А мати дуже хвора?

      – Так. Кожен день для неї – карусель. Старечий розум слабкий, мов немовлячий. То впізнає мене, то ні. Важко, Вітюню.

      – А хіба ніхто тобі не допомагає? Чув, що ти заміж вийшла.

      – Вийшла. А як же ж без цього?

      – Гм. Але СКАЧАТЬ