1918. Місто надій. Максим Бутченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ втекли); зараз необхідно зібрати всі сили, щоб прорватися по Брест-Литовському шосе. Вітко відпросився на одну годину, адже мусив зайти додому, перевірити, як там Морозов, і забрати дружину та пораненого товариша.

      Щойно Павло Гаврилович піднявся на другий поверх і опинився біля дверей своєї квартири, як одразу відчув пекельну втому. Він просто падав із ніг, і лише адреналін бою утримував його досі. Він постукав. Двері відчинила Ганна Дмитрівна й одразу кинулася йому на шию. Ніжне жіноче серце тарабанило сумний марш: душа, сповнена переживань, не витримала, і жінка приглушено заридала на плечі в чоловіка, проводячи тонкими пальцями по шинелі, що просмерділася порохом.

      – Ну що ж ти, Ганнусю, люба! Годі тобі, годі, – намагався заспокоїти дружину Павло Гаврилович.

      Але, правду кажучи, він теж у той момент розчулився. У ці дні він щохвилини міг загинути: ось ворожа куля розриває м’язові стінки серця, проникає в шлуночки, розшматовує тендітну плоть і виривається у нього зі спини!.. Найбільше він боявся померти ось так – умить, бо не боявся смерті і її мук, а боявся вмерти без сповіді, не скинувши гріхи з утомленої душі. Тому Вітко міцно притиснув до себе дружину, відчув її аромат, який змішався з домашнім затишком, спокоєм і статечністю, спричинивши розслабленість, від якої підкосилися ноги Павла Гавриловича, і він мало не впав на власний поріг.

      – Що сталося? Що сталося? – занепокоїлася Ганна, підтримуючи чоловіка.

      – Нічого, дурниці. Нічого, – відповів Вітко, роблячи повільні кроки ватяними ногами і заходячи в такий спосіб до квартири.

      Вони зайшли до вітальні. Жінка допомогла чоловікові роздягтися, заварила чаю, принесла їжі. Вітко кілька хвилин дрімав, а тоді накинувся на хліб, помазаний вершковим маслом, та маленькі шматочки м’яса на глибокій тарілці.

      – Кажуть, що червоні вже в місті, – нарешті заговорила Ганна Дмитрівна.

      – Правду кажуть, справи геть кепські. До речі, як Морозов? Прибув? Тобі передали, щоб про нього подбала?

      – Усе гаразд із твоїм Морозовим. Ось, чуєш? Хропе! Кажуть, що три кулі з нього витягли. Міцний він.

      Ганна Дмитрівна задумливо подивилася на чоловіка. Рухи її губ, що промовляли слова, не збігалися з хвилями збентеженості в блакитних очах. Здавалося, що різні частини жіночого тіла переживали різні відчуття; великий страх наповнював до країв її душу, наче вода – посудину.

      – Це добре. Треба попросити твою тітоньку, щоб вона приходила й доглядала за ним і за матінкою, – сказав Павло Гаврилович.

      – Не розумію, про що ти, Павлику…

      – Про те, моя люба, що ми маємо залишити місто. Скоро, дуже скоро місто цілком захоплять червоні, і тоді не стане життя нікому.

      – Чекай-чекай! Але я думала, що ти залишишся тут. Он дивись, скільки людей і чинів офіцерських залишається в Києві…

      – Ні, Ганно Дмитрівно, ти не бачиш СКАЧАТЬ