1918. Місто надій. Максим Бутченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ крик одночасно з гуркотом вибуху, який поглинув усі інші шуми: підірваного броньовика, червоних, що відскакували, та останнього подиху геть іще хлопчака, який волів загинути за таку само юну Українську республіку, загинути в хоробрості, а не в страху; тому що любов – це мужність.

      Павло Гаврилович став до кулемета й заходився поливати свинцем рештки більшовицького угруповання, атака якого захлинулася у власній крові; і не було кому відтягнути мертвих, бо живих на лівому боці моста не залишилося. Підбігли гайдамаки, кинулися витягати поранених за огорожею, а курінний присів, не в змозі нічого сказати або зробити. Аж відтак обернувся до Морозова, щоб намацати в нього пульс; рване вистукування крові по артерії трохи заспокоїло його. Бій закінчився. Скрізь повільно рухалися постаті, небо налилося густим темним чорнилом. Знову стало незвично тихо. Павло Гаврилович присів біля друга і довго спостерігав за тим, як нерівна крижина повільно пересувалася по ріці на південь, до моря.

      За дві години червоні встановили на лафет два кулемети, поставили на воза, обклали їх мішками з піском і, обстрілюючи позиції захисників У.Н.Р., повільно наближалися до третьої арки. Їх помітно побільшало, підтягнулися резерви, а українці тільки й знали, що рахували втрати. Підірваний броньовик давав більшовикам укриття, тому вони пересувалися, перебігали, повзли – усе ближче й ближче. Вдіяти щось було годі, і Павло Гаврилович дав команду відступити на першу, головну барикаду.

      Морозова він наказав відправити у шпиталь, а після операції – до себе додому. Хтозна, як воно буде, раптом червоні зважаться вирізати всіх поранених, а Ганна Дмитрівна зможе доглянути за його давнім товаришем. Українці перемістилися до початку мосту, закрили прохід і чекали наступу. Деякий час червоні готувалися, і було видно, як вони піднімають свої криваві прапори на третій арці, немов самі себе хочуть підбадьорити свідченнями нелегкої, короткочасної перемоги.

      Павло Гаврилович вслухався у морозну тишу. Подекуди до нього долинали далекі звуки – стрільба одиночними велася десь на київських пагорбах. А потім кілька разів більшовицька артилерія безладно палила по місту, спричиняючи паніку й хаос, заціпеніння й відчай. Під кінець дня, коли вже майже стемніло, воїни У.Н.Р. сиділи за огорожею, нервово вдивляючись у вузьку даль моста; біда нагрянула з іншого боку. На одній із дзвіниць Лаври забуркотів кулемет, і сотні куль обсипали гайдамаків. П’ятьох вбило на місці, шістьох було поранено. Вітко спочатку не зрозумів, що коїться, хто стріляє, але придивившись, побачив: кулеметна точка була обладнана у вузькому віконці дзвіниці. Гадати не було сенсу: або це червоні вже прорвалися у центр з іншого боку, або це залишки повстанців з «Арсеналу». Кулемет починав хрипіти раз на десять-п’ятнадцять хвилин, відтісняючи захисників міста від барикади. Як пороблено, з лівого берега прийшла інша напасть: не маючи сил узяти штурмом українські укріплення, СКАЧАТЬ