1918. Місто надій. Максим Бутченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ від більшовиків, поки німці не увійдуть до України. Так, Брестський мир і домовленості з Берліном давали У.Н.Р. шанс – німці на четвертому році Першої світової потерпали від браку харчів і вирішили допомогти республіканському уряду в обмін на продовольство. Війна за їжу, як у прадавні часи.

      Вітко із загоном гайдамаків прикривав тил відступу. Мав у розпорядженні один автомобіль, один кулемет, тридцять шабель та два вози провіанту. Ну, і ще п’ятдесят піхотинців. Подекуди вони стикалися з невеликими загонами червоних, але ті не були серйозною загрозою, однак Павло Гаврилович чекав на погоню, щодня думаючи про те, що орди більшовиків йдуть по їхні голови.

      Він вслухався в каламутну темряву, але та відгукувалася лише приглушеним хрускотом. Курінний повернувся до вогню. Вони стояли на галявині, ближче до гаю, щоб у разі небезпеки сховатися в хащах. Величезне багаття палало, зігріваючи теплом з десяток бійців, які розташувалися півколом. Чоловіки розмовляли, намагалися присунутися ближче до оранжево-червоних хвиль над дровами. Кожне слово, кожне речення було про минуле: бої в Києві, втеча невідомо куди.

      – Я так скажу, браття. Треба зібрати вільних козаків, які блукають без команди по волостях, і вдарити з тилу, – пропонував старий вусань, одягнений у потертий жупан та папаху із випущеною вперед синьою тканиною, складеною трикутником.

      – Діло кажеш, – підтакував худий, як голобля, гайдамака, тонке й різке обличчя якого у рожевих відблисках здавалося виліпленим з червоної глини.

      – А хто їх збере? – заперечив повненький чоловік у сільському кожусі, чоботях і старорежимному офіцерському кашкеті.

      Як і багато солдатів у коші Петлюри, цей селянин вступив до українського війська за велінням долі. Ще три тижні тому він стояв біля чорного остова згорілої хати, яку підпалили більшовики, коли йшли через село штурмувати Київ. Зола, що залишилася від його будинку, змішалася з чорними рештками тіл дружини та батьків, немов підтверджуючи таким чином, що плоть є прах і тлін. Стискаючи брудні кулаки, селянин ще довго стояв по коліно в попелі свого минулого, не маючи сил поворухнутися й сказати бодай слово, немов боячись потривожити душі своїх рідних, що пурхають над попелищем. Німий крик розривав його груди, краяв на клапті, та заціпеніла глотка, ніби паралізована, не давала звукові змоги вирватися. Про гіркоту і невисловлені страждання свідчили глухі стогони, незадоволене сопіння та гірке бурчання, яким селянин намагався прикритися, немов ковдрою. Тому він майже завжди сперечався, доводив свою правоту, хотів стати переможцем – той, хто програв на всіх фронтах життя.

      – От ми й зберемо! – заперечив вусань.

      – Та де нам! Тікаємо й тікаємо, – не вгамовувався селянин.

      – Ти, синку, хоч і натерпівся лиха, та не всього на світі. Повір старому, нещастя – це… – останні слова перервали постріли.

      Козаки підхопилися, намагаючись зрозуміти, що відбувається, але постріли лунали то ліворуч, з боку галявини, то праворуч, з боку гаю.

      – Піднімай хлопців! – СКАЧАТЬ