1918. Місто надій. Максим Бутченко

Чтение книги онлайн.

      – Що не можеш, Вітюсю?

      – Не можу інакше, Ганночко. Якби ж я міг…

      – Не лякай мене, благаю! Про що ти хочеш розповісти?

      Примаков намагався відшукати слова, але був неспроможний, немов весь його лексикон зійшов нанівець, перетворився на крапки й паузи.

      – Як би так це…

      Віктор Сергійович подивився на жінку, що стояла, загорнувшись у тонку барвисту шаль. Вона стояла – там, на протязі – тендітна й чарівна, струнка й миловидна, тож у Примакова перехопило подих і він геть нічого не міг сказати, наче остовпів перед шкільним учителем.

      – Я…

      Командир полку почав був говорити, але не закінчив, усвідомивши своє безсилля перед хвилею чуттєвої ніжності, що накрила його серце, поглинула всю розсудливість. В одну мить він підскочив до Ганни Дмитрівни, не маючи сил більше стримуватись, а тоді почав пристрасно її цілувати, з усією чоловічою силою притискаючись до тонкого жіночого стану.

      – При… пи… ни! Що… ти… со… бі… дозво… ляєш?

      Жінка, застигнута зненацька, наче лань – мисливцем, намагалася видертись. Вона спробувала закричати й навіть вилаятись, але вуста Примакова щільно закрили їй рота.

      – При… пини! – застогнала Ганна Дмитрівна.

      – Не можу! Не можу… Кохаю, сил нема… Стужився за тобою… Немає в мене сил себе стримувати! – бурмотів Примаков, притягуючи до себе жінку, яка й далі опиралася.

      – Та як… як… Відпусти! – нарешті Ганна Дмитрівна підвищила голос і спромоглася відштовхнути комполку.

      Дзвінка луна, що пронеслася під’їздом, трохи привела Примакова до тями. Він важко дихав, наче загнаний кінь. На худому, витягнутому обличчі блищали очі, які здавалися величезними. Ніс вкрився рожевими плямами, а лоб – краплями поту.

      – Не відштовхуй мене, Ганнусю. Немає життя без тебе, немає!

      – Вікторе, що ти коїш?

      – Не знаю, не знаю!

      Примаков трошки відступив, мимоволі відводячи погляд. Усе змішалося. Що робити – незрозуміло.

      – Просто хочу бути з тобою. Кохання у мені спало, а зараз я усвідомив усю його глибину.

      – Хіба ж так можна? Розпусту чиниш, Вікторе Сергійовичу. Я заміжня і зраджувати Павлика не збираюся, – твердо мовила Ганна Дмитрівна й хотіла вже відступити за двері, але Примаков її затримав.

      – Чекай-чекай. Павлика? Якого ще Павлика?

      – Чоловіка мого. Він добряче розлютиться, коли дізнається, як ти чіплявся до мене.

      Жінка намагалась залякати наполегливого прихильника, але згодом, побачивши, як змінилося обличчя Примакова, зрозуміла, що сказала зайве. Той почервонів, його фізію перекосила страшна гримаса.

      – Стривай-стривай. Так, значить, Павлик… і він мене знає… Це Вітко?

      – Ти просто повинен зараз піти!

      – Ні! Ні-і-і! Він… Он як…

      – Вікторе, СКАЧАТЬ