Поміж двох орлів. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

      – Не віриш? – насупився Ян, помітивши на обличчі Тараса недовірливу міну. – А давай запитаємо батька!

      Він показав на трьох чоловіків, що з’явилися серед білої колонади входу до покоїв.

      Перше бажання Тараса було втекти негайно, навіть не дочекавшись обіцяних грошей, але ноги неначе вросли в землю. Із завмиранням серця він спостерігав, як чоловіки повільно наближаються до них, про щось тихо розмовляючи.

      Серед них виділявся найстарший, у якому Тарас вгадав власника міста Жовкви Станіслава Жолкевського. Гетьман розміняв уже сьомий десяток, але тримався впевнено, молодецьки. Було видно, що гетьман уже переодягнувся з дороги і тепер вийшов прогулятися просто так, без звичних регалій.

      Справа від гетьмана йшов високий, значно молодший чоловік, але із бородою. Це був зять Жолкевського Іван Данилович.[6] А третій мав лише пишні вуса і був, судячи з усього, батьком Богдана.

      Зважаючи на теплу, майже літню погоду, всі троє були простоволосі.

      Вони зупинилися перед хлопцями.

      – Що тут відбувається? – запитав Станіслав Жолкевський і звернувся до Тараса: – Хто ти?

      – Я – Тарас. Приніс вашій милості рибу.

      – Що ж, учорашня риба пані Реґіні сподобалась. А прізвище твоє?

      – Сопоха.

      – Це на твою честь назвали село? – весел о поцікавився третій, Михайло Хмельницький.[7]

      І він, і Данилович засміялися. Жолкевський насупився.

      – Я чогось не знаю?

      – У сусідньому селі кажуть, що колись сюди прийшов подорожній на прізвисько Сопоха і заснував двір. Про нього й стали казати – «Сопошин двір». Отак Сопошин і залишився…

      – Не знав, – зізнався Жолкевський. – Ти з тих Сопох?

      – Так, – відповів Тарас.

      При цьому він випростав спину, аж чоловіки засміялися.

      – Свята простота! Цей простолюдин вважає, що про нього має знати весь світ! – латинською сказав Жолкевський.

      – Тату, Тарас хоче вступити до війська, – озвався Ян.

      Тарас при цьому скромно втупився у землю.

      – Хоче сам, чи це ти вирішив? – допитувався гетьман. – А ти що скажеш?

      Тарас продовжував стояти, втупившись поглядом у землю.

      – Не знаю…

      – Тоді вирішуй. Воїни мені потрібні. Якщо вирішиш – прийдеш сюди, – сказав Жолкевський і одразу перемінив тему: – Пані тобі заплатила?

      – Ще ні.

      – То зараз заплатять, – сказав Хмельницький.

      Він кивнув на служницю, яка саме підходила до них. В одній руці вона тримала кошик, інший кулак був затиснутий.

      – Пробачте, пане, їх милість передала йому гроші за рибу… – сказала служанка.

      – То віддай! – мовив гетьман.

      Дівчина поставила на землю кошик, поклала у простягнуту долоню хлопця декілька монет.

      – Пані запрошують до столу, – сказала вона.

СКАЧАТЬ