Поміж двох орлів. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не встиг опам’ятатися, як поруч опинилася служниця, котру він бачив учора на базарі.

      – Чому ти так пізно? – невдоволено запитала вона. – Їх милість уже почали сердитися…

      – Роботи багато, – винувато відповів Тарас. – Ледве встигли…

      Він зняв з плечей важку ношу, поставив на землю і випростався.

      Служниця підхопила кошик.

      – Чекай мене тут, – сказала вона. – Я віднесу рибу на кухню, їх милість відрахують тобі гроші. Зрозумів?

      Служниця швидко попрямувала до бічних дверей, а Тарас залишився один. Щоб не стирчати посеред двору, він обережно підійшов до коней, запряжених у карети. Дванадцятеро коней (по чотири у кожній) були підібрані по масті: білі, чорні та гніді. Таких угодованих коней Тарас бачив уперше, тому мимоволі замилувався.

      Він не помітив, як до нього підійшли двоє юнаків і тихо стали за спиною.

      – Вибираєш собі коня? – запитав один.

      З несподіванки Тарас відсахнувся, відступив на крок. Хлопці були вбрані в багату одіж, шиту сріблом, в добротні чоботи (що не забарився відзначити Тарас). Юнаки були приблизно його віку, може, на рік-другий молодші, однакового зросту, але один стрункий і білявий, інший чорнявий і повніший, але в міру.

      – Говорити хоч умієш, чи мати не навчила? – допитувався чорнявий.

      Тарас розумів польську мову, але вільно говорити не вмів.

      – Навчила, – лише відповів він.

      Хлопці засміялися.

      – Ну, тоді говоритимемо по-нашому, – продовжував чорнявий. – Тебе як звати?

      – Тарасом.

      – А що ти тут робиш?

      – Я приніс їх милості запечену рибу.

      – Чуєш, Яне, ми сьогодні їстимемо рибу!

      – Я люблю рибу, – відповів інший хлопець. – Судячи із запаху, смачна риба.

      – А ви хто такі? – наважився запитати Тарас.

      – Мене звати Богдан,[4] а це Ян,[5] син пана гетьмана. Ми сьогодні лише приїхали.

      – А знаєш, де ми були? – раптом запитав Ян.

      – Де?

      – Ще в середу ми були у Кракові, у його величності короля!

      – А я приїхав з Олеська, – додав Богдан-Зиновій.

      – Далеко… – відзначив Тарас.

      Якщо чесно, він і гадки не мав, де знаходяться той Краків та Олеськ і скільки звідтам їхати. Найдальше село, де він бував, був Крехів.

      – А скоро ми відправляємося на війну, – гордо заявив Богдан.

      – Куди? – запитав Тарас.

      – У Смоленськ.

      – А де це?

      – У Московії, – вставив Ян.

      – Навіщо?

      – Щоб нашого королевича зробити московським царем.

      – А хіба там немає царя? – здивувався Тарас.

      – Та є якийсь… – невизначено знизав плечима Богдан. – Але наш Владислав СКАЧАТЬ