Біла ріка. Сергій Дячук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Василь лежав «слабей» після чергового «кушіння» вигнаної ним же міцної горілки, лише вона приходила пожаліти свого дєдю, приносила гуслінки. Як почалась війна і настали неспокійні часи, пішли чутки, що німці на тому боці женуть людей на важкі роботи. Старий вирішив заховати свою маленьку княгиню у лісі над Киселицями. Місце було вибране вдало, бо ніби й недалеко від села, але в лісі, непримітне. Старий сам побудував там малу хатку, прямо серед смерек, поруч із ділянкою, де Полєки здавна робили сіна. Коли, на превелику радість Василя, Федора Пойдаша забрали на війну, ця хата була майже готова, – треба було лише накрити частину стріхи дранкою.

      Василь вийшов надвір з рубанком в одній руці й путнею в іншій та крикнув своїй малій:

      – Ялено! Ялено!

      – Я тут, – відгукнулася дівчина.

      – Де ти, детенко? – старий звів очі горі. Там, у толоці, стояла його донька у вишитому власноруч кожусі й запасці. Вона тримала на руках мале чорно-біле єрчі[22] й гладила його по голові. Поруч паслися інші овечки з Полєкової отари, і старий знову всміхнувся, звертаючись до своєї княгині:

      – Яленко, принесе водички!

      БАГАЧ ІЗ СТАРОГОРОДУ

      Дмитро Петришкан блукав лісом у зарослях папороті. Цей ліс у Довгополі колись належав його фамілії. Він знав тут кожну смереку, кожен кущ, кожну ялицю. Погладивши віття смереки своєю великою долонею, вітався з нею, мов з давньою знайомою:

      – Мой, мой, яка велека вже!

      Його предки шанували ліс і без великої потреби ніколи його не рубали. Дмитро відклав сокиру і почав руками викопувати сухі мертві ялиці, – тички на ватру.

      Молодший син Дмитра, Юрій, біг через осипник[23] до дєді, коли з лісу йому назустріч вийшли озброєні люди. Це був загін УПА. Хлопці йшли один за одним у військових німецьких кепі, шуцманках з тризубами, і тихо перемовлялись. Позаду вояки поганяли двох маленьких коней – «гуцуликів»: один був нагружений мінометом, на спині іншого були закріплені два ящики з мінами. Юрій на мить зупинився з переляку, але потім поволі пішов їм назустріч. Порівнявшись Юрій привітався:

      – Добрий день!

      Хтось із загону відповів:

      – У, який перепуджений… Доброго здоровєчка!

      Позаду йшов кулеметник і ніс великий німецький МГ[24] кулемет. У них були зморені, неголені обличчя, й на хлопця вони дивилися байдуже.

      – Чий будеш?

      – Я Дметра Кабюка син.

      – А! Петришкане!

      Їхню багату родину знали всі в окрузі, й на Галіції також.

      – Ку-да йд-ет-е? – тихо прошепотів Юрій.

      – Йдемо, малей, німців та румунів бети.

      Пішле з нами!

      Малий зам’явся, хлопці розсміялися.

      – Файного паска маєш, – сказав кулеметник.

      – Це дєдів, – пробубонів малий.

      – У, дай подиветисе.

СКАЧАТЬ