Біла ріка. Сергій Дячук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Біля неї збігав потік у долину, який у дощі перетворювався на маленьку річку. До неї можна було зайти через дзвіницю або доріжкою через побудовані упритиск до цвинтаря людські хати. Зараз обидва ці шляхи були запруджені людьми у святковому вбранні.

      Біля дзвіниці до Федора підійшов Іван.

      – Де усі? – спитав Федьо, але, побачивши Ялену, вже не слухав малого. До неї підійшов якийсь молодик, вони розговорилися. Ялена заливалась сміхом. Федор стиснув кулаки. Іван злякався, бо добре знав брата, і вирішив, що краще кудись зникнути. Федор швидко розвернувся і пішов. Хлопці, що траплялися йому на дорозі, пропускали і обходили його, від гріха подалі. Біля потоку він побачив Онуфрія, який говорив з Леонтієм Кочерганом. У 1936 році Леонтій був послом від краю, депутатом у Бухаресті, а жив у Стебнях. Федор став неподалік. Вичікував, коли брат закінчить розмову, – не хотів сам йти з храму. Онуфрій з Леонтієм довго про щось говорили. Федор нічого не чув, лише потім, коли вони прощалися, таки розчув Кочерганове напучування, щоб Онуфрій якось зайшов і забрав книжки. На прощання вони обнялись.

      Онуфрій підійшов до брата, посміхаючись.

      Федьо сердито спитав:

      – Шо так довго? Шо стрею треба?

      – Ніц! Даст мені одну кнежку почитати.

      Обидва брати пішли дорогою мовчки, Федор задумано прошепотів:

      – Нічого доброго з того чітання не буде.

      Онуфрій засміявся. На дорозі їх догнав Іван, – він мав повні кишені чогось добренького. Під пахвою тримав образ, у роті – когута.

      – Дивітсе, єк багато набрав у тех торговців!

      І, наче забувши повідомити головне:

      – У спекулянтів!

      Онуфрій од усього серця засміявся. Федор, усміхнувшись, додав:

      – Циган малий, злодюга!

      Біля дороги стояли хлопці: галіціяни в капелюхах із пір’ям. Вони зневажливо дивилися на братів Пойдашів. Одійшовши від гурту метрів на п’ять, Іван обернувся і зарепетував:

      – Тарелики – здохляки! Поцілуйте мене у сраку!

      Ті мовчки, з ненавистю, подивилися в їхній бік.

      – Оце зараз лешимо тебе самого, най тобі галіціяни-тарелики копанців надают! – сказав зверхньо Федор. Іван йому заперечив:

      – Та де! Я їм таких головец… – малий не закінчив і почав махати кулаками, але закашлявся, аж півник випав з рота. Онуфрій стукнув його по спині.

      – Байка, нічого, у мене багато є, – сказав малий і засунув руку в торбу.

      Поруч проїхала Фіра, повна людей. Фірман вдарив коней батогом, брати зупинились.

      – Йууу! А най вас… – крикнув фірман, ще раз вдаривши коней батогом. Молодиці та малі дівки почали голосно сміятися, побачивши братів Пойдашів край дороги. Серед дівчат на фірі була і Ялена. Вона, усміхаючись, дивилася на Федора. Святково прикрашені коні швидко бігли вперед, яскраві червоні гуші^[12] літали перед їхніми очима, позаду бігло мале лоша. Люди розходилися з храму. Якась боса стара в розшитому кептарі несла щось у бесагах[13]; скорчена, вона ледве СКАЧАТЬ