Біла ріка. Сергій Дячук

Чтение книги онлайн.

      Федор пішов до дверей. Петро, що був зараз серед «стрибків», раптом схопився й крикнув брату:

      – Федор, зачекай! Я з тобов!

      Федор вийшов надвір і пішов до дороги, за ним вибіг Петро:

      – Федьо, чєкай!

      Петро підбіг і пішов поруч з ним.

      – По-ки-дь-ки!

      – Хто? – спитав здивовано Петро.

      – Друзі твої! – Федор аж закашлявся.

      – Розумієш, ми боремосе за те, щоб людям добре було, справедливість щоб на світі була.

      Федор лише зараз подивився на брата з легким здивуванням, яке тут таки пощезло за незворушною залізною маскою. Федор любив свого молодшого брата. Був він ніби не Пойдаш – не схожий на жодного з них: білявий, добрий, довірливий. Його радше загнали у «стрибки», бо вже він майже досяг призивного віку і мав йти до війська.

      Федор не любив більшовиків, але румунів та «банду» він не любив ще дужче. За румунів вони голі та босі ходили, у дірявих постолах. Тих, з лісу, він не розумів, бо не вмів мріяти, як вони.

      «Треба було ґаздувати, а не лісами бігати», – казав. А після Ялени у нього до них ще була одна справа. Вона не стосувалася Онуфрія з Іваном, його родини, – Федор умів це розрізняти.

      Вже скоро він переконався, що більшовики брешуть, тому не відчував над собою жодної влади, крім Божої. Якби вони його зачепили, він би стріляв без вагань. Інстинктивно це всі відчували, тому його боялися і намагались триматися на відстані від нього, без потреби не чіпали. Федор поважав село і ненавидів усіх отих пияків – депутатів до парламенту в Бухаресті, як і всіх інших пустих балакунів. Онуфрій був інший. Любив читати. Особливо йому подобався «Кобзар» Шевченка, – він пропонував і Федору його прочитати.

      – Лише мене гет! Лише чєс на пусте псувати! – незмінно відповідав той брату. Онуфрій був романтик за натурою, але належав до Пойдашевої фамілії, тож мав од природи вроджену гордість та впертість. Він знав: якщо за тобою правда, то треба стояти до останнього. Знав також, що на компроміси з совістю йти небезпечно, – тому й пішов у партизани.

      – І коли насувались сутінки, в горах спалахували хати. Мов у ніч на Юрія і в Страсну середу, гори горіли, їх освітлювали багаття і, здавалося, що цій війні не буде кінця.

      АННА ПРОВОДЖАЄ МИКУЦЮ ДО ЛІСУ

      Анна Петришканова після Служби Божої зайшла до каплички, яка була біля самої церкви. Лиш вона зайшла і, перехрестившись, поставила свічку в пісок, почула позаду чиїсь швидкі кроки й скрегіт дверей: хтось закрив їх на клямку. Анна обернулась і побачила перед собою Сарахана. Він уже давно був у лісі, з-під кожуха визирав автомат, якого той прикрив долонею. Він усміхнувся; заговорив, показавши зуби, частина яких у нього були не свої й виблискували жовтим металом:

      – Анне, єк дужі?

      – Богу дєкувати, абе ве дужі буле!

      – А єк ґазда ваш?

      – Воює. Наші ґрунте держава забрала, по саму хату обрізали, тепер не знаю, як дітей прогодувати. У колгосп клечут. А шляк би їх трафив, більшовиків оцих, антихристів, СКАЧАТЬ