Название: Біла ріка
Автор: Сергій Дячук
Издательство: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
Жанр: Приключения: прочее
isbn: 9781387773602
isbn:
– Ану марш з хати! Нам з дєдьою треба поговорети.
– Ну, мамо, – спробували заперечити діти.
– Надворі така сонячна днена, а вони воню на печі гріют!
Діти неохоче зістрибнули з печі й вибігли на подвір’я.
Анна сіла поруч із чоловіком. Той, не дивлячись на неї, продовжував лагодити чоботи.
– Заходила до сільраде, дале мені заяву песати, беру, а там так мов і так, прошу прийняти мене до колгоспу, а я як знервуваласе, папір той се жбурнула, ті як на мене ведивилесе, а я і кажу:
«Шо! Це я вас маю просети? Це ве мене просите!» Воне лише перезернулисе. – Анна на мить замовкла, склавши руки одна на одній. – Злодії, землі наші покрали, а я тепер їх маю просети!
Дмитро відклав чоботи і подивився на жінку:
Анне, вважєй, тремай язек за зубами, воне твого брата, Дметра Дметряка, на Урал за нішо зіслали.
Він знову взяв чоботи.
– То страшні люде. Добре, шо нас лишели. А ці з потоку, то увечорі сиділи, нову владу обговорювале, то хіба дєдю їхнього не забрали? То тепер не знате, де дівсе, – він знову відклав чоботи. – Попід вікнами ходют, кажу тобі, вважєй, байка за землю, Бог любенький не леше.
Він перехрестився.
Анна взяла чоловіка за руку і з любов’ю подивилась йому в очі:
– Ну шо, старий, готуйсе. Нашого Микуцьку завтра прейдут заберати до лісу.
Дмитро знову поклав чоботи, підвівся і мовчки вийшов у пивницю. Анна не пішла за ним.
Дмитро Кабюк знав, що таке війна. Відслужив він не один рік на Австрійській війні артилеристом, отримав на ній чотири нагороди: медалі, що стали забавками для його численних діточок, і які, зрештою, десь розгубилися. Він пам’ятав численні переходи, і ці рідкісні моменти відпочинку, коли знімаєш чоботи і виливаєш з них кров, та й радієш «червакам, котрі вижерають язви з ніг». Йому вкотре пригадався той літній день, обличчя друзів і усміхнене лице молодого командира, коли прибіг той вояк, покликав його терміново до штабу. Він прибув, але старший офіцер нагримав на нього і сказав, що нікого не посилав. Повернувшись, побачив, що у їхній розрахунок влучив ворожий гарматний набій, прямим попаданням. З його товаришів, що з ними він відслужив ці довгі роки, не залишилось нікого, усі «пішле на правду». Того вояка, який помилково покликав його до штабу і цим врятував Дмитру життя, він теж більше ніколи не бачив. Протягом свого життя він часто намагався згадати його обличчя, але не міг. Спроби знайти його тоді були марні, й він сприйняв цю подію однозначно: як диво Боже. Тож цінував кожну хвилину власного життя. На згадку про ті старі часи і про себе на тій війні залишилися тільки дві фотокартки у скляних рамках, що висіли біля вікон, поруч з маленьким портретиком Цісара. На першій – він сам, після отримання третьої нагороди; гордовито стоїть перед якоюсь хаткою, польовою будівлею штабу, красивий і високий, у офіцерських СКАЧАТЬ