Остання справа полковника Принципа. Сергій Постоловський

Чтение книги онлайн.

      Вона покірно хитала головою, але не поспішала пити. Тоді полковник безжалісно стис її щелепу і влив коньяк. Спочатку вона вирішила чинити спротив, але за ліченні секунди якось вся обм’якла і повисла на сильних руках Івана Сергійовича. Полковник проніс Марту вітальнею і поклав на диван. Потім узяв стілець і підставив до дивану. Сівши, Іван Сергійович дещо вичекав, а потім розпочав розмову. Важку для Марти і необхідну для Принципа.

      – Що ти знаєш? – запитав він її.

      Вона витріщила на нього свої несамовиті очі і лише зітхнула у відповідь.

      Тоді полковник, без зайвих церемоній, дав їй ляпаса.

      – Дивись на мене! Не смій дивитись повз мене! Відповідай! Що ти знаєш?!

      Марта щось пробубоніла собі під ніс і недобре всміхнулась йому.

      «Як же ви мені всі набридли», – промайнуло в її голові. «Як же я вас усіх ненавиджу – тебе, полковнику, тебе – батьку, і тебе, мій чоловіче Семюель».

      – Марто! Марто! Послухай мене уважно! Я зараз буде ставити тобі запитання, а ти відповідатимеш на них. Ти мене зрозуміла?

      У відповідь вона покірно хитнула головою.

      – Коли ви бачились востаннє?

      – Три дні тому, – сказала Марта і сама не зрозуміла, як це зробила.

      – У що він був тоді одягнутий?

      – Сірі брюки, зелена теніска і замшеві мокасини.

      – Він брав з собою якісь речі?

      – Так. Свою стару валізу. Ти маєш її пам’ятати.

      Полковник Принцип добре пам’ятав ту Римахову валізу, адже вона була одвічним супутником усіх відряджень Семюеля.

      – Що він туди поклав?

      – Не знаю.

      – Не поспішай. Подумай добре. Я повторюю – що він туди поклав?

      – Не знаю. Я було вирішила допомогти йому з речами, приготувала дві пари запасних брюк, дві нові сорочки, рушник, набір для гоління, зубну електрощітку, парфуми, зубний порошок… А коли захотіла відкрити його валізу і покласти усе це до неї, Сем гаркнув на мене, чого ніколи раніше не було, і заборонив навіть торкатися її. Я тоді ще заплакала, але він був непохитний у своїй злості. Тільки вже ввечері, коли я його проводжала на вокзал, він лагідно обійняв мене і попросив вибачення за таку свою поведінку. Сказав лише, що у валізі знаходилось дещо, про що не повинен знати ніхто. Навіть він сам не до кінця був впевнений, чи знає, що саме він везе до Одеси…

      – Тобто?

      – Він сказав, що його попросили дещо передати декому у Одесі.

      – Хто попросив? Що передати? Кому?

      – Не знаю…

      – Це були люди з фонду?

      – Здається, що ні…

      – З посольства?

      – Я ж кажу, що не знаю!

      – Ні, ти знаєш! Просто або не хочеш говорити мені усю правду, або відверто знущаєшся наді мною.

      – О Боже, Івану! Та якби я тільки могла…

      – Ти можеш, Марто! Ти все можеш. Так-от, хто його просив?

      Вона СКАЧАТЬ