Пташиний спів. Себастьян Фолкс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Моя матір не вирізнялась сильним характером. Коли я був малий, мені хотілося її доказів, що вона не залежить від мого батька, що його можна викинути з голови. Та потім матір знов завагітніла – від когось, хто теж працював у тому будинку. Вона мене любила, та ніколи сильно не опікала. Мене виховував дідусь – він учив рибалити та ловити кроликів. Я ріс звичайним сільським хлопчиком. Ще він навчив мене красти та битися. Дідусь був ще досить молодий – і п’ятдесяти не було, – у гарній формі. Він вважав це нормальним і казав, що кожен чоловік, який може працювати, має збільшувати свій достаток будь-якими шляхами. Він іноді бився на кулаках за гроші, якщо пропонували хорошу суму, а іноді щось крав з маєтків неподалік. Більшість їжі та звірів він ловив сам.

      Мати пішла від нас із чоловіком, якого зустріла у тому будинку. Я чув, що вони поїхали у Шотландію. Потім мого дідуся заарештували за якийсь дріб’язок і посадили у в’язницю. Захищаючись у суді, він наполягав, що мусить доглядати мене. Суд вирішив за краще віддати мене до притулку в найближчому місті, бо дідусь не зовсім вписувався у роль опікуна. Я був щасливий, коли ріс без нагляду із дідусем та бабусею, – і от я вже вдягнений в особливого роду гімнастерку і за чиїмось наказом чищу підлогу та столи у великому цегляному будинку. Нас також навчали – раніше я не ходив на уроки. Є речі, які я до смерті пам’ятатиму про цей будинок: запах мила, яким я чистив підлогу, і відчуття форми на шкірі. Там іще була велика кімната з такою високою стелею, що годі побачити. Там стояти довгі столи, ми споживали там їжу. Ну що сказати – з бабусею було добре.

      Я стільки людей в одному місці до того дня ніколи не бачив – здається, що усіх нас це бентежило. Коли ми сиділи за тими столами, мене охоплювала паніка – наче ми всі просто цифри, просто ряди безіменних людей, які нічого не варті в очах усіх інших.

      Тим, у кого була родина або близькі люди, іноді дозволяли бачитися з ними. Мене зрідка на один день забирали дідусь та бабуся – дідуся тоді вже відпустили. Одного разу я зчепився із місцевим хлопчиком і побив його сильніше, ніж хотів. Я вже не пам’ятаю, за що була бійка та хто її почав. Мабуть, я був винуватий. Пам’ятаю, як він осів на землю – а я стояв і думав, що ж я накоїв.

      Його батьки звернулися у поліцію, і зчинився скандал. Мене відіслали назад у притулок, бо я був замалий для судового процесу. Про це писали у місцевій газеті, і один чоловік – містер Вон, – про якого я ніколи раніше не чув, прочитав мою історію. Моя бабуся зраділа, коли цей багатий незнайомець запропонував допомогу. Він прийшов зі мною побалакати – і ми довго спілкувалися. Він побачив, що я розумний і заслуговую ще одного шансу на виправлення. Він запитав, чи хочу я, щоб суд призначив його моїм опікуном. Я ж був готовий на що завгодно, аби лиш звідти забратися, а мої дідусь і бабуся раділи, що хтось тепер відповідав за мене.

      На усі формальності знадобився іще рік. Там, де ми жили, він був знаним чоловіком – суддею. У нього не було ані дружини, ані дітей. Він наполягав, щоб вдень я ходив до школи, а ввечері він сам мене вчив. Я жив у нього вдома, СКАЧАТЬ