Автохтони. Марія Галіна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Я не буду про масонство. Нащо мені?

      Сніг за вікном сипав і сипав, перетворюючи кожен вуличний ліхтар на мініатюрну скляну кулю.

* * *

      Фонтан, до того безводний, викидав джгути червоної, зеленої, золотої сяючої води. Народу на площі ще побільшало, йому довелося проштовхуватися, обминаючи гультяїв. Пальці ніг у змоклих черевиках спочатку болісно занили, потім зовсім затерпнули. Сам дурень, чому так легко вдягся? Гісметео спочатку обіцяло до плюс десяти, потім передумало, але він визнав за краще дотримуватися первинного прогнозу. Сподівався, що передумає знов?

      – Herr, bitte![1]

      У німця був здоровий рум’янець, ніжна молочна шкіра і добрий кістяк. Блакитні, як у кошеняти, очі розгублено кліпали.

      – I beg you pardon?[2]

      Тепер всі знають англійську, ніхто не знає німецької. Але ж Австро-Угорщина теж була цілком собі імперія. І набагато, набагато ближче.

      – I have lost my companions.[3] – Німець англійською говорив, як і належить німцеві, побіжно, але дуже зрозуміло. Не те що носії мови.

      – Why don’t you call them then?[4]

      Він подумав, що німець не хоче витрачатися на роумінг, але той жалібно сказав:

      – They are unavailable… catacombs, you see?[5]

      – What catacombs?[6]

      – Ancient… Greek Roman ancient catacombs[7]…

      Німцю було самотньо й незатишно. Ну і йшов би до готелю. Але німець хотів веселитися, він приїхав сюди веселитися, і те, що веселощі минали без нього в якихось катакомбах, жахало його до нестями. Безглузда тірольська шапочка з пір’їною, дорога оптика в дорогому шкіряному чохлі…

      Він роззирнувся, але навколо теж були самі туристи, які шварґотіли, сміялися, юрмилися біля яток… Над площею злетіла, розсипаючись, ракета, світло розплеснулося темною бруківкою.

      – Це він про погреби. – Обшарпаний жебрак відокремився від парапету і простягнув руку в рукавичці з обрізаними пальцями. Власні пальці жебрака стирчали з рукавичних утинків, білі, наче сир, із темними обламаними нігтями. – Винні погреби. Там дегустаційний зал. Він що, загубився?

      Він машинально сунув у брудні пальці десятку.

      – Так. І спитати нема в кого.

      – Чому – нема в кого? До будь-якої ресторації зайшов би, спитався. Тут у нас жодного разу не було, щоби людина загубилася.

      Жебрак поворотився до німця і видав довгу тираду. Він розібрав лише Genossen, Katakomben і kommen. Німець усміхнувся, вишкіривши рівні білі зуби, сказав «Danke» і рушив широкою ходою, притримуючи фотокамеру, аби та не ляскала по грудях. У німця все буле якісне: і обличчя, й одяг, і, напевно, душа та думки. Це викликало роздратування.

      – А говориш, нема в кого спитати, – зауважив жебрак, припалюючи від схованого в долонях сірника. Обличчя у жебрака було червоне, баб’яче, без віку – такі бувають у застарілих алкоголіків…

      – Це й справді руїни? Греко-римські?

      – Ні, СКАЧАТЬ