Повія. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чужої закортiло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося… У-у, хазяїн! Нога моя не буде пiсля сього у твоїй хатi! – скрикнув Колiсник, сплюнувши, i побiг iз хати.

      – Постiй… постiй! – мовив Загнибiда, поточуючись, i опустився на лаву. Голова його не держалася на в’язах, як вiн не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось вiн пiдвiв-таки її, позирнув по хатi… Кругом – нi духу: гостi, почувши змагання i думаючи, що до бiйки дiйде, усi повтiкали… Ззгнибiду досада їла.

      – Жiнко! – скрикнув вiн.

      Блiде лице з блакитними очима визирнуло з кiмнати.

      – Чого тобi?

      – Ти чула?

      – Що чула? Попились – полаялись; завтра зiйдетесь – помиритесь.

      – Хто? Я? Я? З ним? Скорiше вода з огнем побратається, нiж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!

      Загнибiда схилився i довго сидiв похнюпившись. Що його схилило? Хмiль, образа чи, може, прокинулась совiсть?.. Довго вiн сидiв так сумний-похилий. Це знову пiдвiв голову i хижо провiв очима по хатi.

      – Лягай краще спати, – мовила до його Олена Iванiвна.

      – Хто? Я?.. Усi лягайте, усi спiть. Один я не буду… Пiсля сього та менi спати? – Вiн затрусив головою.

      – Яке його дiло, хто як наймичок наймає? – помовчавши, замовив вiн знову. – Яке його дiло? Я не йду до його справлятись, чи вiн за грошi найма, чи без грошей? Може, я i без грошей найняв, та вiзьму й заплачу зразу… Христе! – гукнув вiн на всi хати.

      Христя була в кухнi, як змагалися Колiсник з Загнибiдою. Спершу вона не розiбрала, про кого та рiч ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її з матiр’ю оплутали, он як обiйшли цi дуки-багатирi!.. Серце її наче хто у жменi давив, – так воно заболiло… Проснулася туга, устала ненависть… Коли її кликнув Загнибiда, вона назнарошне не пiшла, не окликнулась.

      «Ні, не треба! – рішив Загнибіда. – П’ять рублів – гроші! Та ще й до строку далеко. Я їй і тоді віддам… Віддам та ще й одішлю до його, щоб показала тому іродові. Ось, мов, як чесні хазяїни роблять!» – І Загнибіда сам собі усміхнувся.

      Сонце сіло; насунула темна тінь ночі; в хаті ще більше потемніло: стіни – мурі, у кутках – як сажа чорна, тільки крізь шибки уриваються жовтуваті пóмерки.

      – О-ох! хоч випити, – почувся голос Загнибіди; далі мацання руки по столу, брязкіт битого скла.

      – Чорт би вашого батька взяв! – крикнув Загнибіда. – Світла дати! Чому світла й досі немає?

      Загнибідиха, вискочивши з кімнати, кинулася світити. Поти знайшла сірники, поти засвітила, Загнибіда сидів і лаявся. Як засвітила – то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.

      – Господи! Чи не можна б спершу засвітити, та тоді випити, коли так заманулося, – сказала вона.

      – Мовчи! – гукнув Загнибіда, хижо сверкнувши очима. – Ще мені не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?

      Загнибідиха глянула докірливо на нього, повела плечима і вийшла в кухню.

      – Христе-голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб він, бува, хати не спалив, а я піду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година! – зітхнувши важко, тихо сказала СКАЧАТЬ