Повія. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

      – Що твоя душа забажає – все тобі буде! Чи їсти тобі, пити… Ти бачила оту здохляку? – ткнувши пальцем на кімнату, спитався Загнибіда. – Їй день віку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти мені якраз під норов підійшла…

      Христя мовчала, тільки її серце непокійно билося.

      – Христе! – благим голосом прогув Загнибіда й кинувся до неї. Очі його світилися, як у кота, руки тремтіли; він увесь трусився, мов у лихоманці: як ужака той, холодний і слизький, він обвивався кругом Христиного стану і п’яними устами цілував її лице, очі, шию… Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочі, а Загнибіда наліг на неї, вона скрикнула на всю хату… Не встиг він одхопитись, як на порозі показалася Загнибідиха, бліда, розпатлана.

      – Вон, вонюча! – скрикнув Загнибіда і знову кинувсь до Христі.

      – Тікай, Христе! – гукнула Загнибідиха.

      Христя, як стріла, кинулася надвір. Загнибіда – за нею; та спіткнувся на порозі, упав… Христя з нестямки добігла аж до комори. Незабаром донісся до неї нестямний крик Загнибіди: «Так тікай, вонюча? Тікай, паскуднюча?..» Гуп важких кулаків, гук, зітхання і плач Загнибідихи.

      – Ох, уб’є ж він її, уб’є! – гомоніла сама до себе Христя, ламаючи руки. Їй хотілося кинутися оборонити нещасну хазяйку і страшно було Загнибіди; страшно того непевного крику господині: «Тікай, Христе!..» Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж під комору. Вогка земля, холодне повітря – ніщо її не охолоджало; тіло її все вогнем горіло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Загнибідихи, трусив непевний страх, що буде з нею…

      Аж ось і плач, і гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зітхання. Далі – щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилізло надвір… Роздався гук і посвист… Так божевільний гукає і свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землі, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той різучий посвист.

      – Христе! – почувся охриплий голос Загнибіди. – Де ти? Озовися! Усе віддам тобі… Що є в мене – все твоє… У шовки наряджу, сріблом обкую, золотом обсиплю! Чула? Озовися-бо… Бо найду – гірше буде! – сварився він…

      – Петре! Побійся Бога, – ледве-ледве доходив немочний голос Загнибідихи.

      – Ти знову устала? – скрикнув Загнибіда. – І не доб’єш прокляту! Лиха година тебе не візьме від мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!

      – Легше, легше! – донеслося з улиці.

      – Ось не займай лиш, хай йому! – казав другий голос.

      – Чому? – допитувався перший.

      – То Загнибіда бенкетує. Причепиться – не одв’яжешся!

      Загнибіда мов не чув тії розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жінку на чім світ стоїть; а та, обливаючись слізьми, прохала його іти спати.

      Далеко-далеко за північ, видно, вже притомившись лаятись, він пішов до рундука і сів на крильці. Коли бліда зоря зайнялася над сонною землю і Христя СКАЧАТЬ