Повія. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тільки розкрив очі, бликнув на жінку – і одвернувся до стіни. Христя мерщій покралася назад у кухню.

      Важкі думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гірке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут і сьогоднішнє підновило… Бодай ми не родились на світ, коли над нами отак знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує… А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання і, проклинаючи, жди, поки засне він. Коли б не гріх, приспав би тебе – довіку не підвівся!

      Все зле і гидке, що затаюється у чоловічій душі на самому дні, спливло наверх, знялося: і гидливість, і ненависть, і ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний ніж на столі… «Отим би тебе приспати!» – ударило їй у голову… Прийшовши до пам’ятку, вона перехрестилася. «І збреде ж таке на думку, тьфу!» – сплюнула вона і повернула гадки на щоденні клопоти. «Що ж це воно буде? Хіба сьогодні ні топитимемо, ні варитимемо?» Якось озирнулася – перед нею стояла хазяйка. Її червоні очі ще не просохли від сліз, бліде лице було аж жовто-зелене, сказать би – вона днів з п’ять ні на волосину не спала або недугувала з місяць.

      – Чи будемо сьогодні варити? – питає Христя. А Загнибідиха божевільно подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрізь.

      – Та годі, хоч не плачте! – крізь сльози вимовила Христя.

      – І чому я не пропала малою! – скрикнула Загнибідиха і вся затіпалася…

      З того часу між Загнибідихою і Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рівна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь – і як чужа, і як молодша, і як наймичка. Зате Загнибідиха ходила за Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити – Загнибідиха сама зробе, а не нагадає. Після свят вона не тільки ублагала чоловіка набрати наймичці на одежу, а сама пішла й набрала разом на дві: буденну і празникову. Прийшлося шити, – у Христі хоч рука трохи й піджила, та палець болів, – Загнибідиха сама шила, а Христі наробила масті і клала до пальця, щоб скоріше підживало. Як настали буденні дні, то Загнибіда хіба обідати та на ніч наверне додому, а то все на базарі, у крамниці. Загнибідиха і Христя самі дома. Упоравшись коло печі, посідають рядком, роблять що, ведуть по душі розмову. Загнибідиха розказує про своє життя, Христя – про своє.

      – Невже ти ніколи не співала? – спитала її раз Загнибідиха. – От уже скільки у нас, а я й досі твого голосу не чула.

      – Чому не співала? Співала. Тільки тут якось не вільно співати.

      – Чому не вільно? Заспівай, нагадай мені моє дівування.

      Христя заспівала – і Загнибідиха своїм слабим розбитим голосом підтягувала.

      Другого разу Загнибідиха попрохала Христю розказати про свій рід. Христя розказала і про батька, і про матір, і про напасті Супрунові. Вона нічого не втаїла від хазяйки. Та слухала та тільки глибоко зітхала.

      – Знаєш що, – сказала вона, коли Христя замовчала. – Ти б пішла в село, матір провідала.

СКАЧАТЬ