Повія. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

      Там біля столу христосалися чарками гості з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш… Голосно дзинчали чарочки: ясно грали у людей очі… Туди кинувся й Колісник.

      – Просимо, добрі люди, хліба-солі одвідати, – запрохував Загнибіда. – Спасибі вам, що не цураєтесь, не забуваєте.

      – А ви таки наготували чимало! – мовив до нього батюшка.

      – Тільки й нашого, отець Миколай! Тільки й нашого… Що нам зосталося з старою? Дітками Господь не благословив… Отак добрі люди зійдуться, погомонять… Тільки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо – не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон Петрович! Федір Гаврилович! Хто ж після першої закушує?.. А ви чого стоїте? – гукає Загнибіда на дяка. – Гай-гай!

      Знову усі заколесили біля столу; поміж другими й старий дяк тіпає головою.

      – А ти гляди мені й сьогодні не налижись, як учора! – гарикнула до нього висока суха баба з білими, наче олив’яними, очима, сіпнувши так за рукав, що той аж поточився.

      – Єфросинія Андріївна! Єфросинія Андріївна! – мовив дяк тихо. – Он – чужі… он – люди…

      – А вчора бачив людей? А молодиць, небійсь, бачив!

      – Так його, так! – умішався Колісник у змагання дяка з дячихою. – Одзоліть його, Єфросинія Андріївна! Хай не буде такий голінний до вашого брата. А то Апостола у церкві читає[20], а набік молодицям «шерденько» шепче.

      – І ви на мене! – мовив дяк, вихиливши чарку горілки. – У мене он зубів у роті немає!.. – І він показав йому свої почорнілі ясна.

      – А нащо тут зуби? Щоб поцілувати та ще й укусити! – жартував Колісник.

      Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лиці мінилася та очима, як відьма, водила. Дяк мерщій подрався поміж людьми у кухню.

      – Ви таки його стережіть, Єфросинія Андріївна, – цькував Колісник. – Ви не вдаряйте на те, що зубів у його немає. Він і без зубів нікому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!

      – Хіба я не знаю? – гримнула дячиха. – Знаю! Прожила сорок літ з ним – знаю! Сказано: як жеребець той!

      Крик реготу знявся кругом неї і розкотився по всіх хатах. Люди – лоском лягають, аж за животи беруться; а Колісник – хоч би тобі моргнув – тільки очима грає.

      – Правду, святу правду мовите, Єфросинія Андріївна, – кліпає він, – нестеменний жеребець! От і тепер: чоловік у кухню тікає? Знаємо ми… Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди він стриже!

      Дячиха аж запінилася і, розпихаючи людей, помчалася у кухню Люди реготали, декому заманулося піти подивитись, що буде з дяком.

      – Ходімо! – кликали Колісника.

      – Хай їм! – одказав той. – Почудачили – ходімо зап’ємо.

      Хто потяг у кухню, хто пішов за Колісником до столу, де поважно розсілися батюшка, диякон, Рубець, Книш.

      – Що тепер наша служба? якії нашії доходи? – мовив батюшка до Рубця. – СКАЧАТЬ