Повія. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ б тепер дала, коли б воно вернулося?.. По весні або влітку устанеш рано, підеш на поле – просторо тобі та любо. Сонечко стиха гріє, вітерок легенький дише, польові пахощі: чебрець, жовтоцвіт; жайворонок над головою в’ється, щебече; а перед тобою довгі-довгі нив’я – так і хвилюються, так і колосяться… От тільки хіба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гурті, та з піснями, то й те байдуже. Незчуєшся, як той день довгий мине, як уже час і додому йти. А там знову – скоки та співи, співи та скоки, до самого дому… Або зимою: збереться нас п’ять-шість дівчат, та все щирі подруги, вірні товаришки… За співами та за жартами й робота непримітна… Довіку б я бажала такого життя, Христе! І піднесла ж лиха година цього Загнибіду!.. Бог його знає, чого воно світ так міниться. Здається, він тоді зовсім не такий був. Як заручився він, то товаришки, бувало, завидують мені: «Щаслива ти, Олено, – жених у тебе красивий, та ще й письменний!» Я й сама тоді думала, що щаслива. А вийшло… Кожна з моїх товаришок за посліднім харпаком щасливіша від мене! У них, може, і достатку бракує, та в їх – мир, у їх лад; а в мене і багато лишнього, та нащо воно, коли твоя душа не на місці, коли дивитися на нього не хочеться, не радує воно очей моїх, серця зав’ялого?!

      Загнибідиха замовкла. Сівши коло столу й підперши голову рукою, вона задивилася у вікно, надвір. День був ясний, сонце тільки що підбилося; променясті паси косо перерізують усю хату, осідаючи аж біля порога золотим піском; а там, за вікном, надворі, світу-світу – аж дивитися боляче. А Загнибідиха ж то й не змельне нікуди; як уп’яла свої блакитні очі в ясне сонячне світло, та там вони й потонули… Що вона бачила там, що видивлялася? Своє молоде життя, свою дівоцьку долю?.. Христя дивиться на неї, на її бліде засмучене лице, на її блакитні задумані очі. Сонце прямо пада на неї, обдає й обсипає своїм іскристим світом; і здається Христі – то сама господиня так світить, сама горить тим ясним самоцвітом…

      – Гей! – доноситься охриплий з перепою голос з кімнати.

      Загнибідиха струснулась, скочила й побігла. Христі здалося, наче чорна хмара зразу насунула; і сонце світе – та не так, як хвилину назад тому світило; і хата мов не та, тиха та спокійна, – а вчорашня хата, де бенкет, розвернувшись, гукає п’яним гуком, де її мордовано… У Христі серце забилося важко та трудно. Знічев’я вона кинулася до печі: то одтуле заслінку, подивиться в чорні челюсті, то знову затуле… Це – ухопила віник і почала вимітати піч.

      Загнибіда увійшов у кухню, поточуючись. Одутлуватий, закустраний, він став серед хати, понуро оглядаючи кругом себе. Загнибідиха стала коло печі, заслоняючи від його Христю.

      – А та де? – зично спитався Загнибіда.

      – Послала на базар за бубликами, – торкаючи рукою Христю, одказала Загнибідиха. Христя коло печі присіла.

      – Нащо? – гарикнув Загнибіда, гостро глянувши на жінку і, похитуючись, повернув у світлицю.

      У Христі аж дух сперло в грудях, поки Загнибіда допитувався; як же він пішов, а за ним і Олена Іванівна, вона мерщій СКАЧАТЬ