Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко страница 29

СКАЧАТЬ з бандурою в руках, щира вдача – співак і музика.

      На відмінах портрета мальовано всяке причандалля, котре вказувало на Козакові звички, діла й пригоди.

      Був там і встромлений у землю спис. А до ратища чи до якоїсь дубини прип'ято баского коня; на дереві – шаблюка, біля ніг – рушниця. І гаман. І шевська справа. І шапка-шлик. І порох у турячім розі.

      Тут же – кварта і чарка. Казанок над вогнем. І ложка, – все, що козакові буває потрібно в поході.

      Тут же – довговухий песик.

      А над головою – грубезний жарт, солоний дотеп, словесна блискавка, виписані біля Козакового рота.

      Трохи далі, на другому плані, бували часом і промовисті яви січового життя: розправа з ворогами, звитяга й пустощі, взаємне частування оковитою з Михайлика чи коряка, а чи й побратимське чубіння з товаришем, а чи й повішений догори дриґом враг і супостат…

      Ще далі та вище, над головою в Мамая, подеколи бував і напис.

      Часом у чесній прозі.

      А то віршований.

      Ось так, приміром:

      Сидить козак, у кобзу грає,

      Що замислить, то все має.

      Або ще й так, у простоті душевній:

      Їхав козак полем та й отакувався,

      Сів він під дубочком та й розперезався:

      – Гей, бандуро моя золотая,

      Коли б до тебе дівчина молодая —

      Скакала б, плясала до лиха.

      Що не один козак одцурався б солі міха,

      Бо як заграю, всяк поскаче,

      А після не один вражий син заплаче…

      А то бувало в тих написах і таке:

      Козак – душа правдивая, сорочки не має,

      Коли не п'є, то воші б'є, а все не гуляє…

      Хоч дивись, не дивись, та ба, не вгадаєш:

      Відкіль я та як звали – нічичирк не взнаєш!

      Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,

      Той може і прізвище моє угадати.

      А ти як хоч називай, на все позволяю,

      Аби крамарем не звав, бо за те полаю.

      А якого роду я, то всяк про те знає,

      Хто по світу ходить-блукає та долі шукає.

      Я, козак-запорожець, ні об чім не тужу,

      Як є люлька та тютюнець, то мені й байдуже!

      Надію маю на мушкет, на ту сіромаху,

      Що не ржавіє ніколи, на шаблю на сваху.

      Як натягну ж лука я, брязну тятивою,

      То від мене і хан кримський утіка з ордою…

      Завдавано чосу в тих віршах – коли туркам і татарам, що ласились на українські роздоли, коли панам-ляхам чи й своїм же, українським, дукам-срібляникам, перепадало там і єврейським загрібайлам-орендарям, крамарям та корчмарям, тобто всім утискачам і трйворогам простого люду: українського, руського, єврейського чи польського.

      …А на малюнку в тій скрині, що схоронилася в бабусі Ганни, бравий Козак варив над багаттям кулешик, а внизу плівся мирний і цілком тверезий напис:

      Ось так я в степу веселюся,

      Одним СКАЧАТЬ