Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

      А пані Роксолана, Параска, лишившись на степу з челядниками й пахолками, без мужа, що його біс батька зна куди заніс замотаний у кармазинові штани ступак, пані вернулась на ту ж таки могилу, де дотлівала купа ладану.

      Загадавши слугам, пані й сама взялась до заступа, і гуртом вони швиденько геть повідкидали все недогоріле пір’я, і вогнище знов закуріло так солодко, що Господь Бог мовив на небі до святого Петра:

      – Ще й досі не ходив?

      – Не ходив-таки, Господи.

      – А знову ж пахтить?

      – Пахтить.

      – Як треба?

      – Хвала тобі, Господи Боже!

      – То ти, старий, сходи-таки… поглянь. Хто ж то хвалу таку пускає в небеса?

      І старий Петро мусив-таки спуститися вниз.

      Поглянув.

      Записав.

      І, з примхи долі, до переліку імен угодників Божих (чи, як те звалось у небесній канцелярії – з латинська, до номенклатури) потрапив не сам пан Купа, а його легковажна дружина, Параска Стародупська, котра, либонь, не дуже й тямила, як можна те високе становище використати задля власного хісна, і тільки тепер збагнула, що й чоловік бува на щось потрібен у хазяйстві.

      А сам Демид Купа мчав іще на знавіснілому коні, якому світ закрили запорозькі шаровари.

      Зацний пан уже й знесилів од усього того, що з ним сталось.

      Він уже й не думав ні про що.

      Єдина мисль, яка ще жевріла в свідомості обозного, була злостива думка про криваву мсту, про того проклятущого байдебуру, що так з нього посміявся.

      «І чорт його приніс на мою голову…»

      32

      – Чорт мене приніс? – перепитав Козак Мамай, зненацька виникши на куцому тарпані невідь-звідки й наче підслухавши думки обозного. – Не чорт, а сто чортів! Стонадцять чортів! Сто кіп чортів! – і запитав: – Ти щось хотів мені сказати, пане Купо?

      – Ні… нічого, – ледве промимрив той і замалим не впав, бо його кінь, почувши дух тарпана, дикого свого родича, шарахнув геть і зосліпу мало не шубовснув у якесь степове озерце. – Нічого я сказати не хотів!

      – То прощавай.

      I Мамай, торкнувши чоботом свого дикуна, хотів уже був повернути його вихилясту шию в той бік, куди лежала путь на місто Мирослав, коли Пампущин зашароварений коняга оступився в те степове озерце, аж бризки мулу розлетілись, але не втоп, бо сливе не було води.

      Сліпий коняга бабрався в багнюці, а Пампушка, хоч і видів добре, вилізти з болота не міг, і здавалось йому, що вони вже тонуть, і обозний став просити Козака о поміч.

      А коли Мамай, витягши його з конем на сухе, хотів був рушити далі, пан Купа сказав:

      – Спасибі тобі, пане-брате, за твою поміч, за твою ласку, за твою…

      – Покури й мені ладаном! Ну? Даєш на здогад, щоб я тебе зсадив з коня? То-то ж ти й чемний такий. Еге?

      І наш Козак Мамай, роздерши на клапті шаровари пана Купи, визволив йому ноги СКАЧАТЬ