Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ куліш, подорожні взялись до вечері, запросивши й вартових од хвигури – і того старого, козака лубенського, київського чи, може, й смілянського, котрого звали Петром Гордієнком, і того, що досі безпробудно спав собі, якогось довгого, рудого та безбрового парубка, що його звали товариші Паньком Півторарацьким, і приязного Пилипа-з-Конопель, до якого так уважно придивлявся, хочучи про щось спитати, простодушний коваль Михайлик.

      А куліш вийшов славний, димком пойнятий, як і всякий куліш, що вариться в степу.

      Сипнувши в казанок пучку тонко змеленого перцю, добрі люди вечеряли смачно.

      Але сум іще краяв серця…

      Чи то від пісні Мамаєвої.

      Чи від тихого й загравного вечора степового.

      А чи від квиління осиротілого сокола, що, цілий день літавши за Мамаєм, і досі десь, у хмарній високості, чути було, оплакував свою так нагло втрачену подругу.

      Всі мовчали.

      40

      Мовчали навіть вартові од вежі, здичавілі в степу й охочі до розмови, бо ж їм завжди кортіло розпитати в подорожніх, коли-не-коли з ними здибаючись, що ж воно там діється в широкому світі.

      Мовчали, може, ще й тому, що від заграви на заході одвести очі не було сил.

      Крайнеба палав.

      Буйними пересмугами штабувалась третина обрію, фіалковими пасмами, чорними, червоними, жовтогарячими, навіть малоймовірними – зеленими кісниками, яких мовби й не буває в природі небес, – і все це мінилось, вигравало, кипіло, шугало, леліло, то згасало, то займалося широкою стягою знов, милуючи око й будячи в серці неясну тривогу.

      І все те враз погасло.

      Стало темно. Чорно. Хмарно.

      Тільки остання вузенька багряна штаба ще жевріла на обрії.

      І не хтілось од неї одривати очей.

      Підкинувши до багаття сухої таволги й торішніх тернів, Пилип-з-Конопель заходився вгортати книги в червону шовкову шматинку, і Михайликові, що майже не вмів читати й по-наському, скортіло бодай помацати ті чужомовні твори.

      Придивляючись у хисткім червонуватім світлі вогнища, Михайлик нараз побачив щось таке, що привернуло його увагу ще більше за ті книги, бо на мить майнули перед ним чиїсь вогнисті очі, намальовані на дерев'яному образку.

      – Що це? – збентежено і аж немов трохи злякано спитав Михайлик.

      – Портрет.

      – Чий?

      – Одної дівчини.

      – Хто вона?

      – Не знаю.

      – Де вона?

      – Шукаю сам… Десь тут, у вас, на Україні.

      – Хто це поличчя писав? – зазирнувши, вражений тим, що побачив, скрикнув Козак Мамай.

      – Один голландець.

      – Хто?

      – Рембрандт ван Рейн.

      – Хто-хто? – зачудовано перепитав Козак.

      – Рембрандт.

      – Де ти взяв це?

      – В Амстердамі, в Голландії.

      – Коли?

СКАЧАТЬ