Название: Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
Автор: Олександр Ільченко
Издательство: Фолио
Жанр: Историческая литература
Серия: Історія України в романах
isbn: 966-03-4848-7, 978-966-03-4848-6
isbn:
Кінь, шарахнувши, поніс його далі та й далі, зосліпу раз по раз спотикаючись, але (чи не промислом Божим) чомусь не падаючи.
Обозний чув позаду голос дружини, челяді, всіх, хто бачив його ганьбу, хто реготав десь там з його пригоди.
Та як же було й не реготати?
Коли штани опали на коня, пан Купа, засвітивши голим тілом, не міг же все те приховати, а підштаників, либонь, не мав (досі ж бо не вирішили вчені: чи носили ж запорожці підштаники?).
Отемнений кінь, спотикаючись, ніс його далі та й далі.
I кров уже вдарила в голову Купі.
Сливе втрачаючи тяму, він думав про Козака Мамая: «Чорт його приніс на мою голову в таку хвилину… чорт його приніс!»
31
А Мамай тим часом, здибавши в травах свого коняку-розбишаку, побачив, що той уже привів йому цілий табун тарпанів.
Це були добрі коненята, але дикі та вільні, тонконогі, невеличкі й прудкі, бо завше змагалися з вітром, булані, з товстими головами на вихилястих шиях, з гострими, вперед нашорошеними вухами, з маленькими вогнистими та лютими очима.
Мамай підступив до якоїсь меткої кобилки. Дика тварюка задрала голову, роздула ніздрі, тремтіла всією шкурою, била передніми (некованими, звісно) копитами, але на місці перед Козаком таки встояла.
Взявши її за кучеряву та коротку гриву, до якої ніколи не торкалась людська рука, Мамай кивнув Михайликові, і той швиденько охляп скочив їй на спину і став на той час аж кумедний навіть, наш простодушний коваль: і страшнувато було хлопцеві зненацька опинитись на такій скаженій кобилі, та й замала вона була для нього, для такого велета, аж його довгі ноги майже волочились по землі.
Посадовивши матінку Михайликову на скромно й лепсько цяцьковане сідло свого винохода, званого Добрян, Козак Мамай легко скочив охляп ще на одного тарпана, який невеличкому на зріст Козакові був саме впору, і всі рушили в путь.
Проїхали вони проз табір Стародупського і разом з наймитами посміялися з його їздецьких вправ на зашаровареному ступакові, але, часу на розваги не мавши, помчали далі, бо треба вже було спішити в Мирослав.
Попереду летів Михайлик.
Дика тварина мчала його хоч і не прудкіш од думки, але ж шпаркіш од вітру.
Вітер свистів у вухах ковалеві, та обличчя йому пашіло не тільки од вітру, обпалене, аж обсмалене шаленим поглядом товстої солодухи Роксолани.
Височенні трави сікли по ногах, по руках, по обличчю: і курай, і буркун, і ковила, і катран, і чорнобиль, і голубі петрові батоги, і велетенські будяки, котрі вставали над неозорим степом, мов дерева, не нижчі, либонь, від розквітаючих золотом величавих жезлів дивини, які стовбичили то тут, то там – чи не до самого неба п'ялися, мов жовто-ярі превеликі свічі в цьому широченному храмі української вроди-природи.
СКАЧАТЬ