Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      На уроках товкмачили про «основу знань», «міцний фундамент», про «доросле життя», яке настане в наступному циклі. Ліцеїсти зітхали й перезиралися. Ну, хлопчаки – нехай. Хлопці можуть відразу після ліцею десь навчатися й десь працювати. Он Рисюк, наприклад, уже отримав студентський квиток…

      Хоч багато хто на його місці остерігся б. Хоч би через забобони. Тому що мешканці загиблих міст також складали плани на майбутнє. Та й при звичайнісінькому апокаліпсисі завжди знаходяться невдахи, яким так і не вдається дістатися Воріт…

      Лідка зітхнула.

      – Що, тяжко? – тихо спитав Андрій Ігорович.

      Вона мовчки кивнула.

      – Розумію, – сказав Зарудний після паузи. – Перший апокаліпсис – завжди важко. Утім, другий не легший, повір. За дітей боятися навіть страшніше.

      Лідка мигцем глянула на Славка. Відразу ж відвела погляд. Раніше їй чомусь не спадало на думку, що за цього лобуряку можна боятися. І що її батьки бояться за неї, за Яну, за Тимура…

      – Щось ти сумна сьогодні, Лідо. Славку, неси коробку, зіграємо кілька партій на виліт.

      З усіх забав депутат Зарудний чомусь віддавав перевагу настільному хокею. Траєкторії пластмасових хокеїстів справді нагадували рухи живих людей із ключками; Лідка швидко навчилася давати раду важелям і у Славка вигравала в трьох випадках із п'яти, от тільки грати зі Славком було нецікаво. Під час гри Зарудний-молодший не промовляв чітких звуків, а тільки сопів азартно та ще горлав – радісно чи ображено, залежно від обставин. Славко, хоч і був старшим від Лідки на два роки, здавався їй у такі хвилини справжнім дитям, як ті, що водили коло на екрані відика…

      Неймовірно, як таке немовля примудрилося влаштувати ту сцену в Музеї. Іще трошки – і Лідка могла б змагатися з найсміливішими дівчатами з двісті п'ятої: ті, виявляється, приколювали до коміра булавки з кільцями. Наявність булавки значила «я жінка», і перший «бублик» обов'язково червоний. Кількість інших кілець визначалася кількістю подальших кавалерів, причому, кажуть, не одну «модницю» били й ж товаришки за брехню та перебільшення…

      Думати про все це, дивлячись на те, як грає Славко, тим більше на Славка, який грає з батьком, було якнайменше дико. Тато прийшов з роботи й ганяє з сином пластмасову шайбу. I який ще син – дитина дитиною… До чого тут звичаї двісті п'ятої школи?!

      Ось такою оманливою буває зовнішність.

      Лідка зітхнула.

      Андрій Ігорович грав, що називається, однією лівою. Шайба літала з кутка в куток – але у Зарудного-старшого вистачало часу й на неквапливу розмову:

      – Що ще чути, Лідо? Брат уже одужав?

      Тимур кашляв тиждень тому. Це й хворобою не назвеш. А депутат Зарудний пам'ятає…

      – Дякую, все гаразд, – сказала вона механічно. І несподівано для себе додала: – А як справи у вас у парламенті?

      А чому б, власне, й не спитати. Питають же люди одне одного, як справи СКАЧАТЬ