Повісті й оповідання (1923 - 1927). Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ти б, може, поїв чого-небудь? — ласкаво сказала Сонька.

      — Не хочу, — сказав Кметь.

      — Чого там не хочеш? Я тобі одріжу паски. — І Сонька полізла в скриню, вийняла відтіля шматок білого хліба й подала його чоловікові.

      — На, візьми.

      Кметь машинально взяв хліб і положив його в рот. Проте проковтнути не міг; він раптом згадав, що йому треба йти туди. Зліз з печі й вийшов на ґанок. Дві-три останні години він зовсім не думав про те, що йому треба зробити. Але зараз думки насіли на голову й не давали йому спокою.

      Небо було чисте й прекрасне. На горі, де стояла церква, метушились люди. Дзвонили одноманітно, розмірено. І знову пригадав Кметь молодечі літа: і далеку церкву, і старого дячка, і дівочі жарти біля церковних воріт. Навкруги було тихо, і лише від заводу йшов глухий, здавлений гул. Десь угорі кричали гуси.

      Кметь подумав про Соньку, про сина, потім згадав слова Кирпаневої жінки. «Вона вважає мене за чесного чоловіка». І знову було тоскно.

      — Ну, вже час іти, — мало не голосно сказав він і попрямував з двору. Але на воротях зупинився: він згадав раптом, що не має сірників. «От штука», — криво всміхнувся він: «йду на таке діло, а про головне й забув».

      Отже, треба було вертатися в хату, і Кметь пішов до дверей. Жінка вже лежала на ліжку. Вона була вдягнена, мабуть, думала йти до заутрені. Каганця було прикручено. Сірників Кметь ніяк не міг знайти — Сонька, мабуть, сховала їх. Подивився на жінку: заплющені очі, очевидно, спить. Постояв серед хати, потім несподівано для самого себе ліг на стілець. Як довго він пролежав, Кметь не пам’ятає. Та тільки бачить він, ніби жінка примружилась і дивиться на нього. «Це, мабуть, здається», — подумав він і перевів очі на підлогу.

      Каганець скупо блимав. І знову одноманітно дзвонили на горі… І знову Кметеві здалося, що дружина таки дивиться на нього. Він не витримав і спитав:

      — Ти що, не спиш?

      — Не сплю, — сказала зажурено жінка і підвелась. Потім пішла до нього й сіла на стілець. Кметь теж підвівся.

      — Митька каже, слаба з тебе людина, — раптом якось глухо сказала Сонька. — От я, значить, і надумала.

      — Що ти надумала? — спитав Кметь і відчув, як йому знову заскеміло в грудях.

      — Надумала, що з тебе слаба людина, — говорила далі Сонька й дивилась кудись убік. — І піду я, значить, од тебе. Це не Митька навчив мене. Сама я. Як можна жити, коли в тебе серце змінилось? Треба, значить, міняти життя.

      Кметь здивовано подивився на Соньчине обличчя. Прожив він із нею половину свого віку, а ніколи йому й на думку не спадало, що вона може говорити так. Тільки тепер Кметь помітив, що в неї вже не горіли щоки: позападали.

      — Ти на мене не серчай! — сказала зажурено жінка. — Це не ти ведеш життя. Я оце лежала й думала: хто веде життя? І не можу сказати, тільки голова болить. Іноді й найдеш винуватого, а потім подумаєш — ні. А що хворі ми, то правда. І ніяк ми не найдемо ліків проти хвороби.

      — Я не розумію, про яку ти хворобу говориш? — кинув Кметь і провів долонею по голові: так важко СКАЧАТЬ