бюлетнів перемоги населення дістає тривожні й не завжди приємні накази, що там, нарешті, ворога чекають з хвилини на хвилину, і ніхто вже не припускає, що цей раптовий наступ є хоч і красивий, але недовговічний вогонь від феєрверку. — Ой, Варко! Що ж це ти наробила! Спортила ти все моє життя.'- схвильовано сказала колись Ярина Федорівна. — Якби побралася з офіцером, то не було б цієї суматохи… Ну, й сукин же син твій шпійон! Ну, й гадюка камунічеська! Ех, Варко, Варко! Мовчала я, але тепер не можу мовчати. Як подивлюсь на твій несвоєвременний живіт, так би й розірвала твого Серьогу. Таки обдурив, падлюка… Коли ж це ти з ним нагуляла? Ще, мабуть, за гетьмана? Ярина Федорівна прямо-таки виходила з себе. Але справжня паніка знялася тоді, коли Варин Серьога вирішив покинути Богодухів. Сергій Петренко був один із тих відважних і відданих людей революції, які добровільно поспішали на найнебезпечніші ділянки фронту, й яких навіть ніжні очі молодих дружин не могли зупинити. Він виїхав з Богодухова однієї літньої душної ночі й залишив Варку в сльозах біля Ярини Федорівни. Перед тим, як покинути її, він довго втішав її (також втішав і Ярину Федорівну). Він обіцяв, що все буде добре, і що він скоро повернеться з фронту. Та втішити йому так і не вдалося, бо Ярина Федорівна не стільки була стривожена судьбою Сергія Петренка («пропадай він пропадем»), скільки тим, що Варку вже тепер не візьме «благородной чоловєк», скільки тим, що… як же тепер бути? Чи не влетить Варці від офіцерської влади за її «командира»? — Главноє діло — живіт видайоть! — говорила Ярина Федорівна. — Хто там зна, як ти жила з ним? Може, за горняшку служила… А от живіт видайоть!… Варин живіт і справді був величезний і дуже помітний. Вона була в стані мало незакінченої вагітности й на протязі якихсь трьох-чотирьох тижнів мусіла народити дитину. — Главноє діло — живіт видайоть! — знову зідхала Ярина Федорівна і скреготіла зубами. — І главноє діло — не знаю, що й робити, бо чує моє серце, що скоро вже… Бублешниця не помилилась. Дні рожевих надій і прихованої турботи пройшли. Захвилювалась і північ України, а зокрема й Варин городок. Проголошено було становище облоги, і місцевий гарнізон почав реорганізовуватись у партизанський полк. По всіх поштових і степових трактах та дорогах загадючились обози слобожанських возів. Обози так енергійно поспішали на північ, що вже не було жадного сумніву: білі таки будуть в Богодухові! Хоч Варя й не проклинала з Яриною Федорівною свою судьбу, але вона все-таки кохала свого Серьогу і все-таки думала про те, що їй не можна залишатися в своєму городі, коли її городок покинуть армії робітничо-селянського уряду. Варя, звичайно, ніколи не належала до партії, але хіба це дає їй хоч маленьку гарантію, що її не зачепить караюча рука контррозвідки? Правда, Серьога, від’їжджаючи на фронт і не припускаючи, очевидно, що далекий від позицій Богодухів скоро почне евакуюватись, не дав їй жадної поради. Але Варя й без чоловіка знала, що їй треба негайно поспішати з від’їздом. — Мамо! — сказала колись Варя, звертаючись
СКАЧАТЬ
