Сині етюди. Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!

      Його спитали:

      – А я?

      – I твоя.

      – А я?

      – I твоя.

      Наталка взяла за руку Юрка:

      – I їхня?

      Всi подивились i подумали, а секретар кинув:

      – Це гiсть.

      А Остап п’яно й нахабно засмiявся:

      – Це той, як його… як ото мiтинг був… – попутчик. Ха… ха…

      Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:

      – Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий, – i похлопав Юрка по спинi.

      …Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.

      Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.

      …Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юрковi тихi спогади.

      «…Попутчик… так…»

      Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам’яне – ми. Ми – король землi. Ми той, що в скажено-рухомому танцi машини керує огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.

      «Отче наш, електричної системи вiку, да буде твоя непохитна воля там – на землi, як тут – у заводi».

      …У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб’язким смiхом.

      «Попутчик… так…»

      Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпаленої печi. В руках важка крицева жердина… Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнiшнє повiтря.

      Остаповi м’язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:

      – Е-ех!

      Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:

      – Подавай! Подавай!

      Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материної спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.

      I була бiла курява, а в нiй казковий велетень – Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув:

      – Держи!

      Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.

      – Гата!

      «Попутчик… так…»

      Юрко дивився на це не вперше.

      Нудить пiд серцем – так завжди.

      Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.

      – Закуримо?

      – Давайте!

      Помовчали. Говорив Остап:

      – Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?

      Здвигнув плечима Юрко.

      Мовчали…

      Вони були люди рiзнi, люди однаковi.

      …Залiзо спiвало…

      Люди жили не тiльки в заводi – i за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив i Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.

      (Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi – про це в другий раз).

      …Блимали червневi зоряницi – це зорi. Палав краєвид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекцiї. Вiн говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.

СКАЧАТЬ