Кращі твори (збірник). Леся Українка

Чтение книги онлайн.

      То була тиха ніч чарівниця,

      Покривалом спокійним, широким

      Простелилась вона над селом,

      Прокидалась край неба зірниця,

      Мов над озером тихим, глибоким

      Лебідь сплескував білим крилом.

      І за кожним тим сплеском яскравим

      Серце кидалось, розпачем билось,

      Замирало в тяжкій боротьбі.

      Я змаганням втомилась кривавим,

      І мені заспівати хотілось

      Лебединую пісню собі.

      Була весна весела, щедра, мила,

      Промінням грала, сипала квітки,

      Вона летіла хутко, мов стокрила,

      За нею вслід співучії пташки!

      Все ожило, усе загомоніло –

      Зелений шум, веселая луна!

      Співало все, сміялось і бриніло,

      А я лежала хвора й самотна.

      Я думала: «Весна для всіх настала,

      Дарунки всім несе вона, ясна,

      Для мене тільки дару не придбала,

      Мене забула радісна весна».

      Ні, не забула! У вікно до мене

      Заглянули від яблуні гілки,

      Замиготіло листячко зелене,

      Посипались білесенькі квітки.

      Прилинув вітер, і в тісній хатині

      Він про весняну волю заспівав,

      А з ним прилинули пісні пташині,

      І любий гай свій відгук з ним прислав.

      Моя душа ніколи не забуде

      Того дарунку, що весна дала;

      Весни такої не було й не буде,

      Як та була, що за вікном цвіла.

      І все-таки до тебе думка лине,

      Мій занапащений, нещасний краю!

      Як я тебе згадаю,

      У грудях серце з туги, з жалю гине.

      Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

      А тяжчого від твого не видали,

      Вони б над ним ридали,

      Та сором сліз, що ллються від безсилля.

      О, сліз таких вже вилито чимало, –

      Країна ціла може в них втопитись;

      Доволі вже їм литись, –

      Що сльози там, де навіть крові мало!

      О горе тим, що вроджені в темниці!

      Що глянули на світ в тюремнеє вікно.

      Тюрма – се коло злої чарівниці,

      Ніколи не розіб’ється воно.

      О горе тим очам, що звикли бачить зроду

      Каміння сіре, вогкий мур цвілий!

      Їм сірим здасться все, як небо у негоду,

      І світ, немов тюремний двір малий.

      О горе тим рукам, що звикли у неволі

      Носить кайдани ржаві та важкі,

      На волю вирвуться, і там бридкі мозолі

      Їм нагадають, хто вони такі.

      О горе тим, що мають душу чесну!

      Коли вони ще вірять у богів,

      Благати мусять силу ту небесну:

      «Пошли нам, Боже, чесних ворогів!»

      О горе нам усім! Хай гине честь, сумління,

      Аби упала ся тюремная стіна!

      Нехай вона СКАЧАТЬ