Кращі твори (збірник). Леся Українка

Чтение книги онлайн.

      Слово, чому ти не твердая криця,

      Що серед бою так ясно іскриться?

      Чом ти не гострий, безжалісний меч,

      Той, що здійма вражі голови з плеч?

      Ти моя щира, гартована мова,

      Я тебе видобуть з піхви готова,

      Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

      Вражого ж серця клинком не проб’єш…

      Вигострю, виточу зброю іскристу,

      Скільки достане снаги мені й хисту,

      Потім її почеплю при стіні

      Іншим на втіху, на смуток мені.

      Слово, моя ти єдиная зброє,

      Ми не повинні загинуть обоє!

      Може, в руках невідомих братів

      Станеш ти кращим мечем на катів.

      Брязне клинок об залізо кайданів,

      Піде луна по твердинях тиранів,

      Стрінеться з брязкотом інших мечей,

      З гуком нових, не тюремних речей.

      Месники дужі приймуть мою зброю,

      Кинуться з нею одважно до бою…

      Зброє моя, послужи воякам

      Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

      Слов’янщина! – який величний гук,

      Який широкий і містично темний.

      І скільки літ і як багато рук

      Для неї будували храм таємний.

      Посеред храму п’єдестал звели,

      І статую поставили на ньому,

      І вид, немов Ізіді, зап’яли

      Покровом щільним ідолові свому.

      Стоїть таємна статуя давно,

      Час тихо упливає рік за роком,

      І досі ще нікому не дано

      В лице їй глянути одважним оком.

      А що ж величної Слов’янщини сини,

      Німої матері проречистії діти,

      Між людьми чим прославились вони?

      Чим похвалитись їм, з чого радіти?

      Дивітеся: з них кожний як один,

      Що світ би здержав на плечах здорових,

      Міцний, як дуб кремезний, слов’янин

      Покірно руки склав в кайданах паперових

      Та раз у раз поклони низькі б’є

      Перед стовпом, короною вінчанним,

      Порфірою укритим; стовп той є

      По праву спадщини царем названий.

      І кожний весь в крові, в сльозах його лице,

      Троїстая нагайка тіло крає,

      А він, ховаючись, плете сильце

      І братові під ноги простирає.

      Колись, бувало, сильний чуженин

      Слов’ян-рабів виводив на майдани, –

      Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин

      На себе самохіть кладе кайдани,

      І кажуть всі: варт віл свого ярма,

      Дивіться, як покірно тягне рало!

      Ні, ймення слов’янина недарма

      Синонімом раба між людьми стало!

      …Так прожила я цілу довгу зиму.

      Зима СКАЧАТЬ