Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Чтение книги онлайн.

      – Д-д-д-добре, – став заїкатися екс-зек. – Н-н-н-не забуду. А мене там не…

      – Ти ж свідок? – запитав, нахилившись, Марченко. – Чи?..

      – Свідок, свідок, – майже закричав Приймак. – У-у-у! Гади! Усім від мене щось треба!

      – «Катай» на безлюдний острів, – сказав Лисиця. – Там навіть мавпам ти будеш до лампади. Хоча… – Зміряв поглядом екс-зека він. – А тут – вибач. Соціум. «Організована спільнота людських індивідів».

      – Де ви такі «академіки» взялися на мою голову? – опустив очі Олег. – Сто років не бачив би.

      – Не дрейф! – підморгнув Ігор і штовхнув Приймака в плече. – Уже зникаємо. А ти дивися: дав слово. Якщо завтра до слідака не підтягнешся, післязавтра «Сокіл» тебе привезе на безкоштовних таксях. Та ти ж у курсі…

      – Замазали[59].

      «Янголи апокаліпсису» гупнули дверима й піднялися на шостий поверх. Зупинилися перед ліфтом. Ігор кілька разів натиснув. Але ніякої реакції від розумної машини. Повторив виклик. Тиша залишалась непорушною.

      – Дідько! – викинув із себе донкор. – Уже не працює.

      Лисиця тільки розвів руками.

      Рушили сходами. Шостий поверх – не так уже й «далеко» від землі.

      – І як тобі цей анахорет?[60] – запитав Лисиця.

      – Щось він такого боягуза із себе всю дорогу «ліпив», – задумливо відповів Марченко. – Аж не віриться. У «Соколі» ж служив. А там не квілінгом[61] займаються.

      – Так, – відрізав Богдан. – Змастирив гарну легенду. І впарює. Але… – Професор замовк, і чулися тільки удари взуття об східці. – Якщо Приймак – убивця, він би не ховався тут. Зробив би такий хід конем, як і Шрек. Знайди його тепер у Магадані… А цей засів за три кроки від жертви. Навіть ближче.

      – А може – в цьому і є хід конем? – зупинився Ігор. – Психологічним. Хто стане його шукати під носом? Заховався на видному місці.

      – Гм… – задумався Лисиця. – Може. Розраховував на логіку міліціонерів. Точно. Сам же з них. Але не подумав, що є велика й могутня мафія. Із простою назвою «Презумпція».

      – Шило в одному місці ця «Презумпція». Для багатьох.

      Вийшли на вулицю.

      Краса! Сонечко сипле промені, забувши, що вже осінь. І задоволено віддає те, на що поскупилося влітку.

      Зупинилися. Підняли голови. Класна все-таки штучка – сонце. Приємна. І добра до людей.

      У Лисиці задзвонив телефон. Глянув. Незнайомий номер. Насторожився. Зібрався. За мить відповів:

      – Алло.

      – Добрий день! – пролунав жіночий голос.

      – Моє шанування! – відповів Богдан, і блимнула думка, що це Олена. Точно вона. Серце проголосувало «за».

      – Я вже подумала, – сказала невпевнено. Відчув це і в голосі, і в енергетиці, яка долетіла крізь кілометри.

      – Боюся наступних слів, – і собі захвилювався Лисиця. – Вони можуть бути не такими, як я хочу.

СКАЧАТЬ