Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Чтение книги онлайн.

      – Це нічого не змінить.

      – Чому?

      – Механізми запущено. І їх не спинити.

      – Я зараз запла́чу.

      – Чому?

      – Через мене ж такі катаклізми.

      – Вони приємні. Хоч і руйнівні. І це не можна пояснити.

      – Можна. Але я розумію й так.

      – Не все. Усього я й сам не розумію.

      – Та й не треба. Ми ж люди. Діти Божі. А не «об’єкти досліджень».

      Принесли морозиво. Уважніше глянув на офіціантку. Нічогенька! Може бути!

      Дівчина виставила принесене на стіл і пішла. Богдан хотів провести її поглядом. На автоматі. Уже почав повертатися. Але… вчасно зупинився. «Попалишся»!

      Почали непоквапом смакувати.

      – Правильно ви сказали, – серйозно мовив Лисиця, проковтнувши холодну насолоду. – Справді. «Діти Божі». Тобто – родичі Його. Але часто забуваємо про це. Дякую, що нагадали.

      – Такі гроші не ходять.

      – А які? – піднялися брови в Богдана. Такого він не очікував. – Згоден на все. – Розслабився. – Крім прогулянки на Венеру. Закачуюсь.

      – Це дуже далеко, – замріялась Олена.

      – Тоді кажіть, – застиг в очікуванні професор.

      – До нас тут цирк мандрівний приїхав, – почала невпевнено. – Я б хотіла сходити. У «Космосі»[63] була сто разів. А цей – закордонний. Кажуть, програма цікава.

      – З величезною радістю. Назвіть тільки день. Коли будете вільна.