Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і мудрість не вручають разом із дипломом. У життєвих універах готують краще. Довше, але краще.

      – Отож. Але факт знайомства може сказати багато.

      – Побазарити хоча б з одним із них… – відвернувся Лисиця, а потім, оживаючи, додав: – Віддавай «булки», та поїхали. Хоч із донею погомонимо. Не вірю я, що вона ні сном ні духом.

      – Хтозна. Хоча все виходить на таке.

      Марченко подзвонив у двері й пояснив, що хоче. Бабуся відчинила, стала на порозі й узяла рятівний пакет.

      – А раніше Олег міг ось так надовго зникнути? – швиденько запитав Ігор, поки «об’єкт» не зачинив дверей.

      – Та Господь з вами! – махнула вільною рукою старенька. – Ну, на день та ще й переночувати… Це міг. А так надовго… Я вже й переживаю. Не дай, Боже…

      Ця думка прошила обох. Точно! Мовчить. Не з’являється… Цього ще бракувало.

      – Та загуляв ваш онук, – видав заспокійливу мантру донкор. – Він же молодий іще. На розум тільки засіяно. Поки зійде. Поки заколоситься… Як не сьогодні, то завтра дзенькне. Чи сам прибіжить. Додому тягне кожного. Ось побачите.

      – Ой, синочки, – майже заголосила бабуся, – дай, Боже, щоб ваші слова та… Боюся я. Не доведи, Господи… Кому ж буду потрібна? Хто шматок хліба дасть?

      – Ідіть переобідайте і заспокойтесь, – аж ніби підштовхнув стареньку Марченко. Та слухняно розвернулася.

      – Хай здоровиться і можеться! – сказав услід Богдан.

      – Храни вас, Господь, діточки! – відповіла старенька й зачинила двері.

      – Поїхали! – закомандував «київський гість».

      Марченко викликав ліфт – і журналісти зникли. Ненадовго, правда. Якщо він усього лиш ліфт. А якщо термінал для телепортації?

      Розділ 11. Актор погорілого театру

      Ігор знову рушив дворами й маленькими вузькими вуличками. Робив це впевнено і навіть артистично. Лисиця проникся повагою. Схоже, донкор ніколи не чув про поспіх і метушливість. Або очолював команду з їхнього знищення. Принаймні довкола себе.

      Уже перед самим поворотом до потрібного будинку їх підрізав чорний «лексус». Без поворотника й моргання аварійкою про вибачення. Ігор різко загальмував і просто… усміхнувся… Сильна людина! Лисиця навіть позаздрив. У нього так виходить не завжди. Є ще куди рости.

      Проїхали в арку й опинилися у внутрішньому дворі. Усе забито машинами. Шансів на парковку небагато. Не завжди ж котові й масниця. Хоча – стоп! Пощастило. Одне є. Між «ланосом» і «Сеатом Толедо». Вузеньке, але є. Ігор умостився за раз. Профі! Кількома вправними рухами закинув машину, наче рукою.

      – Тільки там дверима обережно, – сказав, «розпрягаючись» і відпускаючи пасок безпеки.

      – Не хвилюйся, – заспокоїв Лисиця. – Навчений. Колись на стоянці одна красуня так підперла, що через пасажирські ледве запхався. Свої ж відчиняти – й не рипайся.

      – З красунями таке буває.

      – Із ними ще й не таке СКАЧАТЬ