Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Чтение книги онлайн.

      – Іннок так само казала, – сьорбнув носом екс-зек. – Обізвала лохом. А що я міг? Махач[49] затіяти? І що б це дало? Він одразу ж роги виставив, коли почув, від кого я і з якою темою. Та й боявся я, що заяву кине. Мене ж за три секунди й на нари. А я більше не хочу. Випив на зоні такого… Баланди наївся[50] – по саме… – показав на горло… – Я ж із чистого аркуша почав…

      Олег говорив так щиро, що всім хотілося вірити. Усіх було рівно два. Двом і хотілося. Але це могло бути й талановитою грою. Тоді цілих двоє мали непоганий шанс перетворитися на геніально обдурених.

      – Гаразд, припустимо, ти не вбивав, – запустив стратегію Богдан. – А коли був у нього, нічого незвичного, підозрілого не побачив? Чи нікого…

      Приймак задумався. Очі зробилися скляними й дивитися перестали. Просто були. І просто були розплющені.

      – Коли був, нікого й нічого. А… Стоп! Коли заходив, розминувся зі «штрихом» бородатим. Рокером. Весь у залізяччі. Мабуть, друган його. Той же, Кречет, теж таким вивихнутим на всю голову був… А коли вже зайшов, бачу, а він – як чувак з гусьми[51], знервований такий. Наче в куток його загнали. А тут ще і я зі своїм грузевом…

      – На фотці того рокера впізнаєш? – зрадів Лисиця відкриттю. Групова фотографія Кречетових дружбанів мирно спочиває в «ARMANI».

      – Та вони ж усі наче з яйця одного…

      Богдан пропустив повз вуха. Він уже діставав групенфото.

      – Ану, дивись! – підступив ближче до Приймака.

      Той узяв. Уп’явся очима.

      – Ось цей, – тицьнув пальцем. – Другий зліва. Бородатий.

      – Точно? – штрикнув Богдан.

      – Та точно…

      – Добре, – перехопив ініціативу Марченко. – А коли ти вже йшов, нікого не зустрів? Хтось заходив чи вулицею наближався до салону? Ну, таких, підозрілих?

      – Та наче ні… – задумався екс-зек. – Я ж звідти й не йшов. А вилетів, ніби пробка з шампаньйоли[52]. Думав, що гнатиметься. Реально «не в тему» йому моя пред’ява… Бабосиками ділитися не захотів…

      – Не гнався? – запитав Лисиця.

      – Хтозна, – стенув плечима Приймак. – Я ж не дивився. По газах – і ходу. Аби швидше зникнути. Мені конфліктів не треба. Не дай, Боже, чогось – від «академії»[53] ж не відмажусь. Глянуть, що вже «ходка» була. Хороводи не водитимуть. «Запакують» знову. Це недовго.

      «А він і справді зони боїться, – подумав Богдан. – Товче, наче папуга, те ж саме».

      – А нащо ти зустрічався зі Шреком? – витягнув туза з рукава професор.

      – З яким це ще Шреком? – ледь не повистрибували очі у «допитуваного».

      – А з файзером же Мальвіни твоєї, – уточнив зрозумілими словами Марченко.

      – А-а-а-а… З ним… Хе, Шрек, – криво посміхнувся. – Точно… Так він топче вже за мною місяців три. Женись, каже, бо причандалля відріжу. А понт урвеш[54], то і взагалі вальнуСКАЧАТЬ