Посол Урус-шайтана. Володимир Малик

Чтение книги онлайн.

      – Арсене! – гукнув він. – Арсене-е!

      – Чого тобі? – обізвався козак, обсмикуючи на собі новий кожух.

      – Швидко до кошового! Не гайся!

      Арсен здивовано глянув на товаришів, ніби питав, що там стряслося, але ніхто нічого не знав.

      3

      – Чолом тобі, славний кошовий отамане Іван Сірко! – привітався, вклоняючись, кобзар, коли Товкач завів його до великої, гарно прибраної світлиці військової канцелярії і шепнув, що перед ним – сам отаман. – Маю до тебе пильну справу… Невідкладну і таємну…

      Сірко зробив знак Товкачеві, щоб вийшов, устав із-за столу і сказав:

      – Я тут сам, кобзарю… Сідай – кажи…

      Він узяв старого за руку і підвів до широкої лави, покритої пухким килимом. Поки кобзар сідав, кошовий відступив назад і обіперся рукою на стіл.

      Це був високий дужий козак років за шістдесят. Добре поголене обличчя з міцним крутим підборіддям і прямим носом пашіло здоров'ям. З-під зламаних кострубатих брів проникливе дивилися допитливі очі. Одяг Сірка свідчив про те, що козак дбав не так про красу, як про зручність. Широкі шаровари шарлатового кольору, заправлені в м'які сап'янові чоботи, та білий жупан з фрізького[4] сукна, – оце і весь одяг. Біля лівого боку висіла дорога шабля – подарунок молодого царя Федора Олексійовича, котрий весною сів на московський престол.

      Від усієї доладно скроєної, збитої постаті кошового віяло нестримною життєвою силою, внутрішнім вогнем і незвичайною рішучістю, що в ті суворі часи висували людину в число військових ватажків.

      – Я слухаю, кобзарю. Яка в тебе справа? – запитав Сірко. Кобзар підвів жовте, спотворене обличчя, і на його вустах промайнула гірка усмішка:

      – Ти не впізнаєш мене, Йване?

      Сірко заперечно похитав головою, ніби сліпий міг те побачити.

      – Ні, не впізнаю.

      – Воно й правда, ми з тобою свиней разом не пасли… Та все ж, коли пошклубаєшся у своїй пам'яті, пригадаєш козака Данила Сома…

      – Чекай!.. Невже це ти той Сом, що під Берестечком приніс Хмельницькому звістку про зраду татар?

      – Атож… Справді, то був я, проклятий…

      – Чому ж проклятий?

      – Аякже! Коли б я не дізнався про таємний від'їзд хана і не сповістив про те гетьмана, може, все було б інакше. Може, хан підступно не захопив би у полон Богдана і не завіз аж на Інгулець…

      – Здається, ти разом з Хмельницьким кинувся наздоганяти хана?..

      – Гетьман узяв не тільки мене. Вся гетьманська варта супроводжувала його, коли він гнався за татарами. Багатьох із нас вони завезли аж у Крим, а там продали туркам… Майже двадцять п'ять років з мене не скидали заліза. Воно в'їлося мені аж до кісток. Ось… – Кобзар відтягнув рукав свитки і показав Сіркові сині рубці від ран. – Не витерпів – утік… Та хіба втечеш? На Дунаї спіймали – очі випекли… Тільки тоді й пустили… Цілий рік никав СКАЧАТЬ