Посол Урус-шайтана. Володимир Малик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вони своїм ремеслом, бо це приносить їм величезні прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня козаків, він, не задумуючись, кинувся б у погоню визволяти своїх людей. А що вдіє один? Хай подякує долі, що сам не потрапив у ворожі лабети!

      Козак спустився в долину і повільно поїхав вулицею охопленого полум'ям хутора. Кінь сторожко ступав по грудді, косив очі на трупи старих і дітей.

      В одному дворі під грушею раптом підвелася жіноча постать. Арсен під'їхав ближче. Жінка глянула на нього божевільними очима. Біля неї лежало двійко діток у білих сорочечках, залитих кров'ю.

      – Ти аж тепер приїхав, запорожцю? Ха-ха-ха! Пізно!.. Михайлика забрали, малих убили… Бачиш?.. А я стала зозулею – ку-ку, ку-ку!.. Полечу за Михайликом… Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку-ку! Спіть, мої дітоньки, ку-ку, ку-ку!..

      Її думки сплутались. Вона припала до дітей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданні.

      Арсен рвонув поводи, ударив коня під боки.

      Чим він міг зарадити цій жінці? Обіцяти, що козаки відіб'ють у татар її Михайлика? Чи допомогти їй поховати діток? Так де там! Вона ще довго лебедітиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, і сама помре коло них.

      Виїхавши на гору, Арсен оглянувся на чорну від диму долину і повернув на північ.

      Щоб не натрапити на татарський загін, узяв трохи вбік від знайомої дороги, поїхав манівцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кінці якого в закруті степової річки стояла невеличка фортеця. На свіжонасипаному валу жовтіли міцні дубові частоколи. Всередині – добротний будинок з цяцькованим ганком та дерев'яними хлівами, колодязь з високим журавлем.

      «Оце спорудив хтось! – подумав Арсен. – За такими стінами можна відсидітись не те що від орди, – орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори, – а й від кварцяного[7] війська чи від яничарів[8]»!

      Він спустився з гори і зупинив коня біля криниці. У ветхому, аж зеленому від моху кориті голубіла прозора холодна вода. Кінь смакував її, цілячи крізь зуби.

      По вулиці проскакали чотири вершники. Передній – у темному жупані з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боці – видався Арсенові знайомим. Десь він уже бачив це бліде трикутне обличчя з міцно стиснутими губами. Але де саме – пригадати не міг. Позаду мчали пахолки.

      Підійшов літній селянин з дерев'яними цеберцями на коромислі. Ще здалеку скинув шапку перед козаком.

      – Дай боже здоров'я! – вклонився.

      – Здоровенькі були! – відповів той і показав нагайкою на фортецю. – Хто це тут замок спорудив?

      – Знайшовся такий, – ухильно почав селянин, але, побачивши відверте обличчя і доброзичливий погляд, додав: – Петро Чорнобай… Дорошенківського полковника Якима синок… Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив… чужими руками…

      «А-а, Чорнобай… Так оце він проскакав щойно», – подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.

СКАЧАТЬ