Посол Урус-шайтана. Володимир Малик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ виступив наперед. Подряпину на руці він уже встиг залити горілкою і притрусити порохом. Поверх малинового жупана на ньому наопашки був накинутий кожух, помережений красивим шитвом. Але і жупан, і кожух у багатьох місцях полатані, мабуть, не в одного хазяїна побували, поки, нарешті, потрапили до козака.

      – Що ж ти маєш передати мені, хлопче? – спитав він стривожено.

      – Я з Дубової Балки, я…

      – Ти з Дубової Балки? – аж кинувся козак. Серце у нього тьохнуло: там, на березі Сули, ось уже третій рік жили його рідні – мати, сестра, дідусь…

      – Що ж з ними трапилось? Якесь нещастя? – Він схопив хлопця за плече. – Мої щось передавали тобою? Кажи швидше!

      – Мати ваша захворіли. Передавали, щоб ви прибули…

      – Мати! Що з нею? Ти бачив її?

      – Ні, не бачив. Сестра ваша переказувала, коли ми з дідом Сомом ночували у них.

      – То ти сам не з Дубової Балки?

      – Ні, вуйку[3], я з Карпат… Коли знаєте – із Смеречівки. Утік від пана Верещаки… Не чули?.. Лютий, гаспид!.. З бідного хлопа збиткується, як з бидла!.. А ниньки мам надію козакувати, якщо приймете…

      Але Арсен вже не слухав хлопця. На обличчя йому впала раптова зажура, а потемнілі сірі очі пойнялися смутком. Думкою сягнув аж у Дубову Балку. Заглянув у маленьку хатину під гаєм, схилився над берестовим ліжком, яке сам змайстрував, до узголів'я матері… Намагався уявити, яка вона тепер… Бліда, мабуть, з дрібненькими зморшками під очима, густе волосся рано вкрилося білою памороззю. Яка хворість причепилася до неї? Чи туга за чоловіком, Арсеновим батьком, зв'ялила її серце? Чи застане її живу? Коли б мав коня – десь за три-чотири дні доскакав би!

      – Омельку, я тут залишаю дещицю з майна, – звернувся він до корчмаря, що саме заходився частувати козаків. – Чи не дав би ти мені коня під заставу?

      – Ти хочеш їхати додому? – спитав Сікач, який чув розмову Звенигори з хлопцем.

      – Так. Провідаю стареньку… Ось Омелько дасть мені коня…

      – А якщо ти заженеш його? – примружився корчмар.

      – То заплачу. Напевно, даси таку шкапину, що сором сідати на неї, а здереш, як за батька.

      – Чого ж! Дам коня доброго! Але за кожний тиждень заплатиш мені по чвірці злотих. Згода?

      Це, звичайно, було дорого. Але Арсен погодився. Не брьохати ж пішки по бездоріжжю, коли вранці випадає сніжок або іній, а вдень тане, і степ стає сивий від роси.

      – Зайдеш до мене на хутір – скажеш жінці, щоб дала Гнідого. Вона знає. А сідло – в комірчині, – пояснював Омелько, радіючи нежданому заробіткові.

      – Гаразд, дякую, – кивнув Арсен і вклонився товариству: – Бувайте здорові, друзі! Не згадуйте лихом! До зустрічі!

      Він повертався на всі боки і відвішував поклони захмелілим козакам. Дженджуристий Сікач, побачивши латки на кожусі і жупані товариша, вигукнув:

      – Стривай, Арсене! Скидай ік лихій мамі свою лахманину! Негоже козакові їхати з Січі обірванцем! Та хіба кошове СКАЧАТЬ