Тінь сови. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сніг довкола, лунко так хрумкає під ногами у тата, аж завмирає серце в малого: здається, ще хтось за ними іде; Степанко втягує голову глибше в кожух і заплющує очі, але все одно бачить гострий місяць, жовтий сніг і чиїсь кроки чує позаду: хрум-хрум, хрум-хрум. У хаті баби Улити (вона окремо від них жила у старенькій хатині) тато витрушує його з пазухи на долівку, і Степанко заводить тоненьким, як місячний промінь, голосом:

      Щедрик-ведрик,

      Дайте вареник,

      Грудочку кашки,

      Кільце ковбаски.

      Бабуся Улита зачудовано дивиться на онука, ще наче вчора говорити не вміло, а це вже тобі щедрує, тішиться з того й тато, ворушить білими од паморозі бровами й вусами, а Степанко вже поглядає на скриню, що стоїть у кутку бабиної хати. Та стара червона скриня завжди манила до себе й відлякувала, йому ніколи не вдавалося зазирнути до неї, лиш одного разу, коли бабуся підняла віко, на нього звідти повіяло незнайомим духом, якимсь несусвітнім, такого Степанко ніде й ніколи не чув. Приказуючи щедрівку, якої недавно навчила його матуся, малий дивився на скриню, і йому уявлялося, що ось зараз підніметься віко і звідти вийде Щедрик (бо до кого ж оце він звертається – «Щедрик-ведрик…»), вийде такий маленький та добрий чоловічок з макітеркою масних пузатих вареників і з кільцем ковбаски, такої пахучої, що Степанкові вже лоскотало в носі й котилася слинка.

      Бабуся гладила Степанка по голові, напихала йому в кишені горішків, цукерок, а Щедрик не з’являвся, і Степанко стояв розгублений і розчарований: навіщо ж оце він так виспівував та випрошував, якщо той не з’явився. То вже пізніше, коли розпитував у бабусі Улити про Щедрика (більше нікому не казав про нього, бо й так хлопці сміялися, що Степанкова баба – відьма), вона пояснила, що так і має бути, Щедрикові не можна показуватися людям на очі, не треба цього хотіти, бо коли хтось побачить його, тоді Щедрик помре. Він робить добро чужими руками, навертає людей на приязнь та щедрість, тому й звертаються так до нього на Різдво, а бачити його зась. Не смій цього хотіти.

      І не в скрині живе він, Щедрику вільно ходити де хоче, бо народився із волі, у пралісі він народився і там найчастіше буває.

      Якось Степанко ходив у ліщину по горішки, але хтось уже обібрав кущі, то мусив вертатися додому з порожнім козубцем. Лиш на землі де-не-де завалявся горішок, та й той був із дірочкою, і чимало присохлих коронок лежало в траві – таки ж добре вродили цього року, та пізно Степанко прийшов – обтрусили, обірвали, вилущили з коронок горіхи, і більш не шукай. Так то й так, Степанко ще пошукає грибів і піде додому, аж раптом побачив таке, що став як укопаний. На круглому пеньку, порослому зеленим мохом, лежала добра пригірщ ліскових горіхів – великих, чистих, дорідних. І найдужче приголомшило Степанка те, що добре ж пам’ятає, як відпочивав на цьому пеньку, коли тільки-но прийшов до горішника, сидів на ньому й нічого не бачив, ніщо ж не муляло йому, от де заковика. Нікого не було тут з людей, хто міг би покласти їх і забути, не чув нічиїх СКАЧАТЬ