Тінь сови. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ як на шиї, вище правого плеча, важко скидається роздута вена. Йому й дихати було важко. До горла підкочувався сухий кашель, стримував його, скільки міг, та коли вже заходжувався бухикати, то надовго.

      – Відкашляйся, Стьопо, легше буде, – сказала Катерина.

      Бігала по хаті, щось шукала, складала в сумку, гримала дверцятами шафи, шухлядами, і все так швидко у неї виходило, що Степан і не зогледівся, як біля порога виросла гора торбів. Одна сумка, друга, клумак яблук, кошовка яєць, горіхи…

      – Ти що, зимувати там зібралася? – трохи роздратовано спитав Степан.

      – Чого це зимувати?

      – А напакувалася, наче в голодні краї їдеш.

      – Це ж я не нам, Стьопо. На гостинець узяла. Не прийдеш до людини з порожніми руками. Там такого не купиш, а в нас же цього добра, слава Богу, є.

      – Хіба мені шкода? Я до того, що хто ж його оце допре скіки. Руки в тебе дві. А я… сама знаєш.

      – Ой, аби тіки й того. Що там його нести? В поїзд укинув, а там таксі довезе під самісінькі двері.

      – Двері, – гмикнув Степан. – Ще не знаємо, де він живе, а ти – «двері». Будеш возитися з клунками по всьому Києві. А тоді ще й назад вернешся з ними. Зарубали б курку чи дві, а там уже бачили б.

      – Зарубаємо ще й курку, хай тато прийде, бо я боюся. А ти за мене не переживай, те поставлю, те піднесу, та й так буде. Я ще гайну в погріб, мішечок картоплі нагорну.

      «Ти за мене не переживай, Степаночку, – казала вже сама до себе Катерина, спускаючись по драбині до погреба. – Ти слухався, коли я тебе просила? Не піднімай, не тягни, не впирайся, покинь, просила-вмовляла тебе, Степаночку, а ти не хотів і слухати, днював і ночував на тому тракторі та комбайні, ще й удома встигав усе, а мені не давав за холодну воду братися. Тепер мовчи, Степаночку, тепер я тебе на руках занесла б до того Києва, аби це помогло, тепер я в нитку б витяглася, серце б тобі своє віддала, аби можна, Степаночку. Бо винна, винна перед тобою».

      Розгортала бараболю, вибирала де більша, і так само перебирала в пам’яті дні, літа, яких уже не переінакшиш, не переживеш заново, хіба що ось так, у думках. Якби можна було щось викреслювати у прожитому, Катерина найперше викинула б оті бездумні слова, які сказала Степанові, коли ще й не збиралася заміж за нього, сказала й відразу ж забула, та потім вони вернулися до Катерини й обізвалися болем.

      Восени Степан мав іти в армію. До того вони вже зустрічалися частіше, але щоб якусь там надію подавала йому, то ні, не було й мови, не обіцяла Катерина ждати його зі служби, а листа написати можна, чого ж. Їй просто цікаво було з ним розмовляти, Катерині подобалися його розповіді, у яких жило те, з чим так поспішають усі попрощатися, як поспішають розлучитися зі своїм дитинством. Дівчата в гуртожитку вдавали із себе дорослих на всю губу, і навіть їхні дитячі ляльки, здавалося, мали дорослі обличчя – пісні й розчаровані. Коли заходив до їхньої кімнати Степан, ляльки оживали, всміхалися і змовницьки йому підморгували, ніби лиш він і вони знали щось таке, про що ніхто й не здогадувався.

      Іди, іди з ним, не соромся, підказували СКАЧАТЬ