Тінь сови. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ людей, поверх дерев і будинків, Степанові те не подобалося, та він прощав їй: хай, дівчина має бути гордою.

      – Ти що, розсердилась на мене? – спитав Степан.

      – Чого маю сердитись?

      – За відьму.

      – Клопіт мені великий.

      – Я, знаєш, казав не про таку відьму, що ото страшна, з гачкуватим носом, верхи на мітлі їздить. А про молоденьку відьмочку, що кого хоч зі світу зведе очима своїми. Ти бачила кінофільм «Чаклунка»?

      – Бачила.

      – Ото я про таку.

      – Але ж там її зі світу звели.

      – Так, – сумно погодився Степан. – Лемішка їй попався, не захистив. Я не дав би волосинці впасти з її голови.

      – Ти? – і вона забула про свою гординю, засміялася дзвінко і весело й нарешті подивилася на Степана.

      – Я. – Він простив їй і сміх, нехай ліпше сміється і дивиться на нього, аніж має дивитися в небо. – Ось виходь за мене, а тоді й побачиш, як не віриш, – великодушно запропонував Степан.

      – Що? Куди виходити?

      – Заміж. За мене.

      – Ой, держіть мене, упаду.

      Степан злегенька притримав її за стан, і Катерина ляснула його по руці.

      – Сама ж сказала, щоб тебе держати.

      – Хіба ж я тебе просила?

      – Більше нікого тут не було.

      – У тебе що, не всі дома?

      – Не знаю, я вдома давно не був.

      – От зануда.

      – Просто я не люблю, коли кажуть одне, а думають друге. Правду треба казати. Ось ти мені сподобалася, і я кажу, що ти мені подобаєшся і виходь за мене заміж.

      – А може, ти мені не подобаєшся.

      – Може. Але думаю, що це не так. Якщо навіть так, то сподобаюся пізніше. Все одно будеш моєю. Тут уже, як той казав, хоч круть, хоч верть.

      – В черепочку смерть, – сказала вона.

      – Я теж ворожбит, Катю. Мене моя баба навчила. Вона була з тих, що знаються на чарах. Не віриш? Коли вона помирала, то стелю зривали в хаті, ніяк не могла одійти. Мучилась, мучилась, а тоді попросила пробити діру в стелі. І відразу, коли це зробили, померла.

      – Розкажи комусь іншому.

      – Хай мене грім поб’є, якщо брешу. Ось подивись мені в очі. – Степан зупинився, і Катерина боязко глянула йому в очі, але страшного в них не було нічого – сині ласкавці виплескувалися на Катерину, теплі й лагідні, і все-таки бентега прохопила її груди – якась лоскітлива до млості.

      Вона швидко відвела погляд і знов зацокала каблучками по тротуару, тільки вже не дивилась поверх усього, а опустила голову, зіщулилась, звела плечі, мовби хотіла приховати свої груди і той бентежний лоскіт, що прокинувся в них.

      – Тепер віриш мені? – спитав Степан.

      – Вірю.

      Вони не пішли ні в яке кіно («То я так сказала, аби втекти», – зізналася Катерина) і допізна блукали порожніми темними вуличками, аж поки не вийшли до річки.

      Тікич тут був широкий, бо недалечко його перегачувала гребля електростанції, там стояв СКАЧАТЬ