Тінь сови. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ столі, ближче до крісла, стояла попільничка, і над нею тоненькою цівочкою вився дим од залишеного кимось недопалка. Хтось щойно сидів у цьому кріслі, сидів, курив, щось думав і, можливо, дивився, як переходять вони місток. Та хто ж, сторож, напевне, підказував здоровий глузд, а уява малювала таке, що Катерина боялася дихнути. Може, через те, що тричі дивилася фільм «Людина-амфібія», тепер їй увижалося, як із води опівночі вийшов чоловік з риб’ячою лускою на тілі, зайшов у будинок перепочити, закурив, а тут нагодились вони, і чоловік, який ніколи не являвся людям на очі, знов кинувся у воду, навіть не встиг погасити сигарету.

      Зненацька в темноті, при самісінькій греблі, куди не сягало місячне світло, ляснув голосний сплеск, Катерина здригнулася і припала до Степана. Він відчув у себе на грудях, які холодні в неї руки.

      – Короп, – сказав Степан. – То короп скинувся.

      – Я так злякалася.

      – Не бійся. Дивись, які кола пішли. Короп гуляє.

      Вона дивилася на темні брижі, що йшли від греблі на місячну доріжку, і тут спохопилася, відштовхнулася холодними долонями від Степана й сказала:

      – Ходімо звідси. Вже пізно.

      Вони знов перейшли місток над ревиськом водоспаду, Катерина озирнулася й тільки зараз помітила стару облущену табличку: «Стороннім вхід заборонено».

      Більше вона не оглядалась. Боялася, що раптом побачить, як із будинку виходить сторож, і тоді щезне її таємниця.

      Як тільки зайшли у першу ж вуличку, Катерина зняла з себе піджак і віддала Степанові.

      – Мені вже не холодно.

      А перед центром містечка, освітленим неоновими ліхтарями, сказала:

      – Далі я сама піду.

      І поцокала каблучками, дивлячись поверх дерев, поверх ліхтарів і всього, що стояло на землі.

      Ноги в неї були довгі й тонкі, але ж і сама була тоненька, така тонесенька, що Степанові болісно стислося серце.

      Після того скільки не підступався до Катерини, з якого боку не підходив, а вона ні та й ні. Щось ніби й тягнуло її до Степана, тільки ж дівчата сміятимуться: скільки хлопців за нею увивається, а вибрала цього «підстреленого». Люська Офіцерша так і сказала:

      – Та він же в тих куценьких штанях як підстрелений ходить. Я, Катю, з твоїм багатством за офіцера вийшла б. – Люська завжди мріяла про офіцера, через те й засиділася в дівках, бо де тих офіцерів набереш у містечку, як тут немає військової частини. Тому й причепилося до неї «Офіцерша», хоч Люська, мабуть, уже вискочила б і за дідька лисого.

      – Не треба мені нікого, – огризалася Катерина, – рано ще про це думати.

      І Степанові так сказала:

      – Рано мені ще з хлопцями ходити. Та й ти навіть армії ще не відбув.

      – Восени забриють, – сказав Степан. – Прийдеш проводжати?

      – Побачимо.

      Вони стояли перед гуртожитком, Катерині здавалося, що на них усі дивляться, зирять навіть із СКАЧАТЬ