Тінь сови. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ мене знову згадали, то дозволю собі вставити ще словечко, не тому, що так кортить устромити свого носа («Коня кують, а жаба й собі ногу підставляє»), а через те, що це знаю тільки я, Щедрик. Цього Степан не казав і не скаже нікому, він навіть собі не зізнавався, що йому вдалося перехитрити комісію. Власне, не всю медичну комісію, а молодесеньку лікарку, яка тимчасово заступала непохитного, як скеля, терапевта, котрий виніс Степанові суворий діагноз. Молодесенька лікарка дуже вже ретельно і делікатно обстукувала Степана тоненькими пальчиками, так делікатно, що дужче, мабуть, прислухалася до самої себе, до своїх мізинчиків, аніж до Степана. Надто їй, видно, хотілося приховати свою недосвідченість, тому так старалася. Однак, прослуховуючи Степанове серце, вловила-таки підозрілий шум і довго тулила до його грудей прохолодну печатку то вище, то нижче. Степан сміявся, пересмикувався, жартував, казав, що йому лоскітно від тих доторків, насправді ж заважав їй слухати. І все-таки вона запитала:

       – Серце вас не турбує?

       – Ні, – сказав Степан. – Ніколи.

       – Гм, є підозра на стеноз.

       – А що це?

       – Наслідок бактеріального ендокардиту.

       – Зрозуміло, – сказав Степан. – Такого в мене ніколи не було.

       – Міг бути стафілокок, – говорила, як у книжку дивилася. – Ангіною не хворіли?

       – Ні.

       – Боткіна була?

       – Це що?

       – Жовтуха.

       – Ні. Я ніколи нічим не слабнув, – сказав Степан. – І в лікарні ніколи не був. Віспу прищеплювали, але то в школі.

      – Віспу прищеплювали? – перелякалася лікарка.

      – Ну ось, вище ліктя, бачте кружальце?

      – Бачу, то й що?

      – У нас кажуть віспа, слід такий від щеплення, як од віспи.

       – А-а, – засміялася лікарка. – І що, ніколи не мали простуди?

       – Ні, я морж, – збрехав, не кліпнувши, Степан. – У крижаній воді купаюся, навіть не знаю, що таке нежить.

      У крижаній воді він купався – то таки правда, але тільки один раз і не з власної волі. Пробивав якось лунки на річці у пралісі, вставляв туди очеретяні снопики, щоб риба не задихалася, і провалився. Ухнув під ним молодий, ще не зміцнілий лід, аж луна покотилася пралісом, і Степан опинився у темній крижаній холоднечі, що обхопила його, жадібно висмоктуючи з тіла тепло, била під коліна, щоб він не встояв на дні, якого все-таки торкнувся ногами (провалився, на щастя, не з головою). Ламаючи перед собою кригу, до крові роздираючи руки, Степан дістався берега і здивувався, що йти так само важко, як і в річці. Вода набралася в чоботи, натяглося нею пальто, вся одежина – до рук і ніг наче гирі хто прив’язав. Поки добіг додому, все на ньому взялося козубом, змерзлося так, що не міг роздягнутися.

      Уночі він горів у гарячці, може, був би і згорів, якби не баба Улита, не її натирання та відвари – шептання тут уже не допомогло б, і я не допоміг би, хоч і марився Степанові, а він думав, що все це наяву, насправді, й просив: «Тікай, Щедрику, тікай, сховайся, не можна тебе бачити».

      Вúходила СКАЧАТЬ