Чорна рада (збірник). Пантелеймон Куліш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ читав, що отакий-то «Симеон Лико, муж твердий вірою і хоробрий, почив по многих славних подвигах». А там – буцім озивавсь до його з того світу пишний князь золотими словами: «Многою сіяв я, – каже, – знатностію, властію і доблестію, а як умер, так з убогим старцем зрівнявся і за широкі свої лани сім ступнів землі взяв. Не дивуйся, – каже, – тому, читачу, бо й тобі те ж буде: нерівними на світ народжаємось, а рівними вмираємо!» А там іще який-небудь пан просить, хто читатиме підпис, то промов, каже, ідучи мимо, благе слово: «Боже! Милостив буди душі раба твоєго». Хто б і не письменний був, так, дивлячись тілько на ті шаблі, на ті панцирі, бунчуки і всякі клейноди, перемішані з кістками, з Адамовими главами,[80] що повироблювано горорізьбою з міді да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був і неписьменний, так і той би догадавсь, против чого-то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава – усе воно суєта суєт: і шабля, й булава з бунчуком, і горностайова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками.

      Отже й Шрам, розглядаючи ту горорізьбу да читаючи епітафії,[81] засмутився душею да й каже:

      – Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі і всі пішли на суд перед Бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші.

      Да погадавши так, вийняв із-за пазухи щирозлотий обушок,[82] що од бив колись на войні у лядського пана чи в недоляшка, да й повісив на ризі в Богоматері.

      Із Великої церкви повернули наші прочане до печер, коли ж дивляться – іде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь комір і поли гаптовані золотом;[83] зверху кирея,[84] підбита соболем; підпиравсь срібною булавою. А за ним купа людей чимала, все в кармазинах да в саєтах. Ченці їх проводжали. Шрам аж затремтів, як глянув.

      – Боже мій! – каже. – Да се ж Сомко!

      А той собі зрадів, побачивши Шрама.

      Обнялись, поціловались і довгенько держали один одного, обнявшись.

      Далі привітавсь гетьман і з Череванем.

      Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітаннє, да вже обнявшись, промовив тілько:

      – А, бгатіку мій любезний!

      Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж помолодшала і вже нащебетала йому всячини.

      – А ось і моя наречена! – сказав Сомко, обернувшись до Лесі. – Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок!

      І взяв її за руку і поціловав як дитину.

      – Давно ми, – каже, – не бачились за військовими чварами, да ось немов Господь нас ізведе навіки докупи.

      Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві, і пригорнулась до матері, обнявши її руку.

      Тут-то вже Петро мій догадавсь, що за гетьман снився Череванисі. У їх, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тілько здалось йому, що Черевань про те ані гадки; да, видно, се така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка.

      Тепер уже СКАЧАТЬ