Чорна рада (збірник). Пантелеймон Куліш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зроду нікому злого не заподіяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний співає! Їдь собі з Богом, поклонись церквам Божим, та й за нас, грішних, прочитай святу молитву.

      А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив ніяких сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомін утихати, виїхав із-за Шрама да й каже:

      – Казнає за що ви завелись оце, бгатці! Дайте тілько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тоді я отут із вами сяду і вже не знаю, хто переп'є мене в Києві, опріч пана війта.

      Міщане вже взяли своє: зігнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От і давай уже хоть коло сього леститись.

      – Оце, – кажуть, – пан, так пан! Дай, Боже, і повік таких панів! Нема в нього ні крихти гордості!

      – За те ж йому Господь дав таку золоту й панію, – казали деякі.

      – За те ж йому дав і дочку краще маку в городі, – добавили ще іншії.

      – Ну, пропустіте ж нас, коли так, – каже Шрам.

      – Пропустімо, пропустімо ясних панів! – сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своїх гостей.

      Розступились і дали проїхати верховим і ридванові.

      Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі. Далі здихнув важко, од серця, да й каже, так ніби сам до себе:

      – Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши мя? Уповай на Господа!

      А Черевань, ідучи поруч, прислухавсь, що він собі мимрить.

      «Е, – думає, – отже, мабуть, вражі личаки справді допекли йому. Треба його розважити».

      – Бгате, – каже, – Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобі журитись?

      – Як чого? – каже Шрам. – Хіба не чув, що на умі в сих мугирів?[59] Задумали чорну раду іродові душі!

      – Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!

      – От тобі на! А хіба ж ти не бачиш, звідки сей вітер віє? Се вже коїть не хто, як проклятущий Іванець із низовими комишниками. Так хіба нам сидіти, згорнувши руки, коли огонь уже підложено і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні!

      – А що нам, бгате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити, або ні в чому хороше походити? Слава тобі, Господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома та їв би хліб-сіль з упокоєм, аніж мені битись на старість по далеких дорогах та сваритись із міщанами.

      – Враг візьми мою душу, – закричав із серця Шрам, – коли я ждав од Череваня такої речі! Ти Барабаш,[60] а не Черевань!

      Що ж би ви думали? Черевань так і помертвів од сього слова.

      – Що ж оце ти сказав, бгатіку? – ледві промовив через силу.

      – Те, – каже, – що, так як Барабаш казав Хмельницькому:

      Ми дачі не даєм,

      В військо польське не йдем:

      Не лучче б нам з ляхами,

      Мостивими панами,

      Мирно проживати,

      Аніж піти лугів потирати,

      Своїм тілом комарів годувати?

      Так СКАЧАТЬ