Чорна рада (збірник). Пантелеймон Куліш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі.

      Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили.

      Як ось під вікном хтось:

      – Пугу-пугу!

      Сомко усміхнувсь:

      – Се, – каже, – наш юродивий Кирило Тур.

      І звелів одвітовати по-запорозьки: «Козак з Лугу», бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.

      – Не знаю, синку, – каже Шрам, – що за неволя тобі водиться з сими пугачами. Городовому козакові треба стерегтись їх, як огню.

      – Правда твоя, батьку, – каже Сомко, – низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде драгоціннії. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває.

      – Щоб їх лихий злизав із їх юродством! – каже Шрам. – Їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підносили вони гіркої.

      – А все-таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.

      – Гріх мені се сказати! – одвітує Шрам. – Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх якраз поліг би головою. Обскочили мене кругом ляхи. Уже нас осталось тільки четверо; уже під о мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком[86] і іншими бідолахами. Коли ж тут звідки не візьмись запорожці: «Пугу-пугу!» Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка.

      – О, між ними єсть добрі лицарі! – каже Сомко.

      – Скажи лучче, синку, були, да загули. Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.

      – Овва! – гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.

      Увійшов у хату, не знімаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу.

      Шрам так і загорівсь.

      – Що то за «овва»? – каже, підступивши до запорожця. А той ізнов:

      – Овва, панотче! – да й заложив за вухо лівого уса (себто – знай, не боюсь тебе). – Перевелись? – каже. – Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: «Течуть річки з всього світу до Чорного моря»?

      Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ-сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю… От хоч би й мій побратим… та не про його тепер річ. Чолом тобі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик.) Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до табора, не маючи коня?

      – Іроде! – сказав Шрам, грізно насупивши на його білії брови. – Коли б не таке місто, то навчив би я тебе шановатись!

      – Себто вийняв шаблюку та сказав: «Ану, Кириле, поміряємось, чия довша?» Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не СКАЧАТЬ