Чорна рада (збірник). Пантелеймон Куліш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ назад і задавив їздця під собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграє на сонці кармазинами.

      Так, поринаючи да крутячись, мов не перед добром, запорожці перекликались через дорогу, як хижії орли, і повели таку розмову, що в наших прочанок і душі не стало.

      – От, брате, дівка! – гукне один. – Нехай я буду шмат грязі, а не лицар, коли я думав, що є на світі таке диво!

      – Еге, є сало, та не для кота! – озветься другий через дорогу.

      – Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцілую!

      – А як поцілують коло стовпа киями?

      – Що мені киї! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях!

      Леся боялась, щоб справді він не напавсь на неї; аж тут на дорозі байрак. Запорожці так і кинулись туди, як тії демони.

      – Василю! – каже тоді Череваниха. – Куди отеє ми заїхали? Що отеє з нами буде?

      – Не бійся, пані, – каже, всміхнувшись, Василь Невольник. – Добрі молодці тілько жартують. Вони зроду дівчат не займають.

      А Череванисі щось дуже сумно. Звеліла їхати швидше, щоб наздогнати своїх. Як ось запорожці знов по боках дороги. Жупани позабризкували в грязь у байраці, да їм про те байдуже.

      – Гей, брате Богдане Чорногоре! – гукне знову старший. – Знаєш, що я тобі скажу?

      – І вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.

      – Отже почуєш од мене таке, що аж оближешся!

      – Ого!

      – І не ого! Ось слухай. Хоч Січ нам і мати, а Великий Луг батько, та для такої дівчини можна покинути і батька, й матір.

      – Чи вже б то?

      – А то що хіба?

      – Куди ж тоді?

      – Овва!

      Тут запорожці знов ізчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в їх і справді щось недобре на думці; а Василь Невольник похитав головою да й каже:

      – Що за любий народ оці братчики! Ох, був і я колись таким вигадчиком, поки літа не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав і я, як божевільний, по степах за кабардою;[75] вигадував і я усякі вигадки; знали й мене у городах і на степах, знали мене шинкарі й музики, знали пани й мужики, знало лицарство й хлібороби!

      – Ще я не таке скажу тобі! – гукнув, як із бочки, запорожець.

      – Було б з тебе й сього, – одвітовав другий, – якби почув батько Пугач: од бив би він у тебе хутко до баб охоту!

      – Ні, таки справді, Богдане. Який враг шутковатиме, як увіп'ються чорні брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дівчина буде моя! Чи знаєш що?

      – А що?

      – Подивитися б, що там у вас за гори!

      – Отакої!

      – Такої, брате! Нехай не дурно запрошував ти мене до своїх воювати турка. Коли хоч, ухопимо дівойку, тай гайда в Чорну Гору!..[76]

      – І ти оце по правді говориш?

      – Так по правді, як я СКАЧАТЬ