Чорна рада (збірник). Пантелеймон Куліш

Чтение книги онлайн.

      – А що ж? Ведмідь піде до свого берлога і тенети за собою потягне.

      – Як! Отеє у Січ би то?

      – Чого ж у Січ? Хіба тілько й світу, що в вікні?

      – І отеє такий жвавий козарлюга, да ще й отаман, ради жінки покине товариство?

      – А чом же? Та для такої кралі можна покинути й усе на світі, не то що товариство.

      – Ну, куди ж би ти потяг свої тенети? Кирило Тур засміявсь.

      – Ти-бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом випитати. Не хочеться тобі й признаватись, не хочеться й брехати.

      – Бо ще, кажеш, ізроду не брехав? – додав, шуткуючи, Сомко.

      – Не збрешу й тепер, – каже Кирило Тур. – Дайте тілько гортань промочити.

      Да й кашлянув, випивши кубок, і поглянув по всіх гостях, розгладжуючи вуси.

      – Треба, – каже, – вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж святе, що й наша Січ, тілько що там не цураються бабського роду. А то і поділена так, як у нас: у нас курені, а в їх братства, і над усяким братством обирають отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх воюють, коли б тілько ви знали! Як зачне розказувати мій побро, то аж душа вгору росте. Побро мій, знаєте, забрівши на Вкраїну, скучив без своєї Чорної Гори і вже давно зазива мене в гості. І то сказати: чом не погуляти козакові по світу? Чом не подивитись, як живуть інші язики?

      Всі слухають, до чого він доведе свою річ. Очаровав усіх запорожець.

      – «Добре, – кажу, – поїдьмо, покажем твоїм землякам козацьке лицарство; нехай і нас там знають!» – Ото ж і побратавсь я з ним у братстві, так уже, щоб у нас не було сє моє, а се твоє, а все укупі: щоб помагать один одному у всякій пригоді, щоб менший старшому був вірним слугою, а старший меншому рідним батьком. Воно б і добре, та як побачив я отсю кралю, так душа й дала сторчака. – «Як хочеш, – кажу, – побро, а я без сеї дівойки не пощу з України!» Не бабак же й мій побратим. – «Море! – каже. – У нас як кому припаде до душі руса коса, то вхопить, як сокіл чайку, та й до попа».

      – Се вже по-римськи! – каже, сміючись, Сомко. – А як же в тої чайки єсть брати-орли або родичі-соколи?

      – Тим-бо й ба, що юнаки знають і сьому лиху запобігти. Тілько натякни, то самі визвуться! «Гайде, море! Да ті отмемо дівойку!» Себто по-нашому: «Гайда, однімем тобі дівчину!» От і збереться чоловік десять тих отмичарів;[88] спорядяться як на війну, і вже, як попадуть у свої лапи русу косу, то хоч голови положать, а не впустять родичам. Пек його матері! Такий звичай по смаку мені! І вже хіба не я буду, щоб я не доказав такого ж отмичарства. Вони беруть однією хистю, а в нашого брата про запас і характерство[89] єсть!

      – Що за баляндрасник отсей прудуус! – каже, сміючись, Сомко. – Мабуть, у вас в Січі тілько й роботи, що потішати один одного вигадками.

      – Е, пане гетьмане! Наші братчики, що в Бога день, виробляють такії чудасії, що не треба й вигадок. То вже знаю, що пани-молодці не почують луччої, як я сьогодні викину. Ще такої чудасії зроду ніхто не чував.

      – Що СКАЧАТЬ